Політика 2016-09-21 16:28
  ▪  

Франко-німецький переклад Мінська

Останній план реалізації Мінських угод містить пастки для України, але в неї є ще час і сприятлива зовнішня кон'юнктура для того, щоб їх оминути

Труднощі в перекладі з однієї мову на іншу, коли йдеться про дипломатію, можуть мати не лише суто лінгвістичну природу. У цьому можна було переконатися після нещодавньої спільної прес-конференції у Києві французького, німецького й українського міністрів закордонних справ. Там француз Жан-Марк Еро озвучив певну версію послідовності кроків, які мають виконати сторони Мінських угод до того, як український уряд зможе відновити контроль над 409 кілометрами свого кордону з Росією на сході. Цю коротку й дещо сумбурну відповідь на запитання журналіста медіа швидко охрестили чинною позицією Заходу щодо виконання Мінська-2, яка, мовляв, щодалі, то більше віддаляється від українських інтересів і наближається до російської аж до повного з нею злиття. Крім того, звучали нарікання на точність україномовного перекладу.

Жан-Марк Еро та Франк-Вальтер Штайнмаєр, справді, приїхали до Києва донести останню позицію ЄС. Те, що почули українські керманичі від них цього разу, і буде змістом будь-яких перемовин щодо Донбасу в найближчий рік. Жодного плану Б на цей час не передбачено, тобто прямого залучення США, повернення до Женевського формату, офіційного визнання фактичного дефолту Мінських угод, тощо. У квітні-червні 2017 року у Франції відбудуться парламентські та президентські вибори. У жовтні цього ж року у Німеччині також пройдуть вибори до Бундестагу. Обидві країни увійшли в зони електоральної турбулентності, коли навіть політики-стратеги стають кон'юнктурними тактиками. Питання відносин з Росією є одним із ключових у цих внутрішніх виборчих кампаніях. В обох країнах є те, що називається евфемізмом «острах перед новою холодною війною з Росією». І ось нині не лише відомі своїми проросійськими настроями німецькі соціа-демократи Франка-Вальтера Штайнмаєра та французькі «республіканці» Ніколя Саркозі, але всі політичні сили, які мають амбіції сформувати наступні уряди чи принаймні пройти до парламенту, в обох країнах будуть активно демонструвати свою спроможність відвернути цю саму «війну».

Читайте також: ОБСЄ, миротворчість і не тільки

Отже, що сказав Еро? Спочатку — стале припинення вогню, відведення важких озброєнь у трьох пілотних зонах безпеки, узгоджених Тристоронньою контактною групою у Мінську, презентація закону про місцеві вибори в ОРДіЛО та постійного, а не тимчасового як нині, закону про особливий статус цих територій. Це перший етап. На другому етапі Верховна Рада мала б ухвалити ці закони. Кількість зон безпеки з відведеними військами та зброєю мала б зрости до десяти, а доступ місії ОБСЄ до неконтрольованих Україною територій розширюватися, зокрема потрібно було б створити «її просунуті бази спостереження». На третьому етапі українська сторона повинна була б призначити дату місцевих виборів на Донбасі, внести зміни в Конституцію, що закріпили б особливий статус ОРДЛО, та ухвалити закон про амністію. Паралельно із цим мало б завершитися розведення військ та озброєнь по всій лінії фронту, відбутися звільнення заручників та головне — мав би бути забезпечений повний доступ до кордону. Жан-Марк Еро не уточнив доступ для кого: для місії ОБСЄ чи для української влади? А це принциповий момент. Втім, із загальної логіки цього плану випливає, що все ж таки саме для України. ОБСЄ мала б зайти туди значно раніше, ще до дня місцевих виборів, якщо такий колись настане. Саме на цьому поміж іншого наполягає українська сторона. Загалом, якщо почитати оригінал Мінських угод і співставити з тим, що сказав Еро: формальних суперечностей немає. У документі йдеться, що український повний контроль над кордоном має почати відновлюватися в перший день після місцевих виборів і завершитися після конституційної реформи. До речі, про доступ ОБСЄ до всієї території Донбасу та кордону там немає ані слова. Втім, цей доступ є частиною її мандату. І українській стороні поки що залишається лише невтомно про це нагадувати.

До цієї публічної заяви Еро у європейських політичних та дипломатичних колах загалом домінувало розуміння того, що умовно «сьогодні — безпека, завтра — вибори». А не паралельно, одночасно, а то й, взагалі, «вибори — так, а безпека — як вийде». Після цієї заяви нічого не могло змінитися. Саме безпека стоїть на першому місці. Так, коли нині в ОБСЄ за закритими дверима обговорюють можливість направлення будь-якого формату поліцейської місії для проведення виборів на Донбасі, то основний аргумент противників: як, мовляв, наші хлопці зі стрілецькою зброєю будуть гарантувати порядок на території, де можуть почати літати снаряди й ракети? А Європарламент, приміром, порадив своїм членам утриматися від поїздок на схід України під час їхнього останнього візиту до країни саме через безпекові загрози.

Водночас, те, що прокремлівські ЗМІ у виразно позитивному світлі подали київські меседжі Еро свідчить про існування там пасток, украй вигідних Москві та її поплічникам на сході. Петро Порошенко, своєю чергою, на це відреагував, запевнивши, що Україна «не заходитиме в пастку щодо пріоритетності політичних аспектів Мінська».

Читайте також: Поліцейську місію на Донбасі поки не обговорюють – генсек ОБСЄ

Очевидна пастка - «відновлення контролю над кордоном». Ким і коли? Завдання офіційного Києва прописати в законопроекті про місцеві вибори максимально конкретні гарантії безпеки по кожному пункту. Про його постановку на голосування може йтися виключно в тому випадку, коли не лише реально припиняться бойові дії і війська будуть відведені від лінії зіткнення, а буде гарантія того, що нові озброєння, боєприпаси, найманці й кадрові російські офіцери не заходитимуть на територію України. А так би мовити, вже присутні російські кадри її покинуть. Це те, про що не згадав пан Еро у своєму переліку кроків. Це те, що робить відповідальною за виконання Мінська на нинішньому етапі саме Росію. Для цього контроль над кордоном має бути встановлений задовго до дня виборів. І має бути він міжнародним. Інструмент цього контролю відомий — місія ОБСЄ. При цьому для української сторони принципово, щоб були встановлені дієві механізми контролю й верифікації місць, де будуть зберігатися відведені танки, «Гради», БМП, артилерія, тощо. Немає такого контролю — немає потрібного рівня безпеки для проведення виборів. Значить немає і виборів. У власному законі про вибори України має змогу все це прописати з тим рівнем деталізації і конкретики, який буде відповідати саме її інтересам. Зрештою, можна встановити такі вимоги до безпеки, на виконання яких піде багато років. Зрештою, навіть за найоптимістичнішими версіями, що межують із фантастикою: підготовка ОРДЛО до виборів займе щонайменше років п'ять. Водночас, сьогодні українські дипломати почали працювати над можливістю укладення двосторонніх договорів із гарантіями безпеки із західними партнерами України. Принаймні на рівні ідеї це має бути щось сутнісно протилежне знехтуваному й спаплюженому Будапештському меморандуму.

У цій історії є принаймні ще одна пастка, менш помітна поки що. На Заході починають лунати пропозиції прив'язати політичну підтримку ЄС і США, тобто насамаперед санкції, та міжнародну фінансову допомогу до проведення Україною «реформ, передбачених Мінськом», тобто завершення децентралізації та до закріплення в тій чи іншій формі особливого статусу ОРДЛО в Конституції. Ще донедавна цей голос був маргінальним. Але, уявімо, в 2017-му до влади в Німеччині прийде коаліція на чолі з соціал-демократами. Це цілком може статися, якщо їм вдасться домовитися з «лівими» та «зеленими». А у Франції президентом стане великий друг Росії Ніколя Саркозі, в якого, за серпневим опитуванням Ipsos-LePoint, рейтинг підтримки 55 %. Маргінес доволі різко може перетворитися на мейнстрім. Порівняно з цим остання версія Мінська від Еро і Штайнмаєра не буде здаватися відверто проросійською чи незбалансованою.

Читайте також: В ОБСЄ анонсували нові підходи до проведення мінських переговорів

Під час свого нещодавнього виступу в Києві французький екс-міністр у справах Європи та з питань зовнішньої торгівлі П'єр Лелуш із партії Ніколя Саркозі «Республіканці», по суті, озвучив під незадоволені вигуки аудиторії, до чого варто готуватися Україні наступного року: «Я не знаю, що буде на французький виборах наступного літа, але настає час переоцінки. Йдеться не про брак солідарності, а про реалізм». Французький політик чесно сказав, що підтримує зняття санкцій із Росії.

Втім, виходячи із загальної логіки Мінська, про яку воліє нагадувати український міністр закордонних справ Павло Клімкін, Київ має можливість, м'яко кажучи, не поспішати із змінами Конституції. З іншого боку, Володимир Путін і далі має змогу жонглювати Мінськом, як йому заманеться: то бачити в ньому сенс, то не бачити. Поки ж варто визнати, що зберігається далеко не найгірша для України зовнішньополітична кон'юнктура, її потрібно максимально використати. Так, після свого українського вояжу Жан-Марк Еро провів телефонну розмову з Сергієм Лавровим, під час якої нагадав йому про важливість виконання Мінська. Зрозуміло, що далеко не кожна телефонна розмова міністра стає стрічкою у новинах. Лише та, що має надіслати певний сигнал. У цьому випадку йдеться про сигнал не лише для російського візаві, але й українського суспільства.

схожі публiкацii