ut.net.ua 2010-02-05 00:00 Лепетун Ян

Стів Шифферс: "2010-й вал"

У 2008–2009 роках уряди країн світу витратили $10,8 трлн на відновлення виробництва й стимулювання попиту. Цього року глобальну економіку буде лихоманити від зростання державних боргів та інфляції

Наприкінці січня в Давосі відбувся ювілейний 40-й Всесвітній економічний форум. Другий рік поспіль провідні бізнесмени та політики шукають (поки що безрезультатно) шляхи виходу з глобальної рецесії. Топ-проблеми цьогорічного форуму – зростання державних боргів та зменшення податкових надходжень в більшості країн світу. Стів Шифферс, професор лондонського університету Сіті, – постійний гість Давосу. Він розпочав викладацьку кар’єру нещодавно, пропрацювавши до цього 20 років на ВВС News Online економічним журналістом. Він особисто знайомий із багатьма сильними світу цього, але має незалежний погляд на стан світової економіки. Зокрема, пан Шифферс переконаний – попри позитивні минулорічні тенденції, відкорковувати шампанське зарано:

– Торік було зафіксовано позитивні тренди в економіках держав, що розвиваються, але це в жодному разі не означає, що криза закінчилася, а також, що її наслідки позаду. Безробіття й далі зростає в більшості західних країн, а рівень виробництва залишається досить низьким навіть у тих країнах, які переживають підйом. Крім цього, шкода, заподіяна міжнародній торгівлі й рухові капіталу, матиме свої наслідки. І це вплине на оздоровлення економік Східної Європи та інших країн, в економічному розвит­ку яких відіграють велику роль закордонні інвестиції.

У 2008–2009 роках обсяги світового виробництва зменшилися на $2–4 трлн, 200 млн людей втратили роботу, 100 млн – опинилися за межею бідності. На подолання кризи уряди витратили $10,8 трлн – четверту частину світового ВВП. Загальна тенденція – це повільне одужання. Але є загроза нового падіння (рецесії у формі W), і якщо базові речі, зокрема банківський сектор, не будуть відкориговані, то це може призвести до ще більшої кризи.

У. Т.: США були в епіцентрі фінансової кризи. Чи похитнулося домінантне становище Сполучених Штатів в останні два роки?

– Економіка США зазнала величезних втрат. Однак відповідь тамтешнього уряду, зокрема стимуляційний пакет (stimulus package) і термінова допомога (bailout) з боку держави амортизували негативні наслідки кризи. Як результат, економіка США зазнала менших збитків, ніж деяких інших країн, наприклад, держав – учасниць Євросоюзу. Сполучені Штати вийдуть із цієї кризи ушкодженими, але не на колінах. Американська економіка залишається найбільшою та найпотужнішою в світі, й хоча б через це США впливатимуть на те, що відбувається у світі.

Бен Бернанке (голова Федеральної резервної системи США. – Ред.) відіграв ключову роль у протидії кризі. Однак є думка, і я її поділяю, що необхідний новий стимуляційний пакет, аби забезпечити створення робочих місць.

У. Т.: Вийти з Великої депресії Сполученим Штатам допомогла Друга світова війна, яка відіграла роль величезного стимуляційного пакета. Чи стимулює розвиток західних економік вій­на в Афганістані?

– Не думаю, що це такий стимул, як Друга світова. Витрати на війну в Афганістані становлять десь $100 млрд щороку – це небагато для економіки обсягом у $10 трлн. Під час Другої світової США витрачали на війну 50% свого ВВП, це була велика кейнсіанська підтримка для економіки. Тоді це було прийнятно, оскільки витрати на війну стали ціною перемоги, зараз питання фінансування бойових дій є набагато суперечливішим. Ще й тому, що під час Другої світової інвестиції в реальний сектор були значно більшими. Просто витрати на війну, без суттєвих капіталовкладень у промислове виробництво, не є ефективним стимулом. Насправді війна в Афганістані є тягарем для американської економіки та обмежує інші витрати, скажімо, на реформу системи охорони здоров’я.

У. Т.: Чимало країн долають кризу за рахунок державних запозичень. Борги економік США, Великої Британії та Японії досягають або перевищують рівень ВВП. Наскільки загрозлива ця тенденція?

– Зростання державних боргів – велика проблема. Немає сумнівів у тому, що ми побачимо подвоєння зобов’язань багатьох держав. І цьому дуже важко зарадити, оскільки згортання витрат на громадські потреби зробить одужання ще складнішим. До того ж уряди повинні щось робити зі структурним дефіцитом, тому вирішуватимуть проблему боргів шляхом їх здешевлення за рахунок інфляції. Це буде однією з найскладніших і найбільш болісних речей для багатьох країн у найближчі п’ять років.

У. Т.: Криза дала новий поштовх антизахідним настроям у світі, мовляв, бідні країни зазнали шкоди від фінансової системи, яку вибудували багаті держави. Наскільки обґрунтованою є така позиція?

– Певна річ, що країни, які розвиваються, програли від світової рецесії. Це було неминуче, адже вони залежать від експорту, обсяги якого суттєво скоротились. Але бідні країни, на відміну від багатих, не мали ресурсів, аби забезпечити захист людей, котрі найбільше потерпіли від кризи. Ті, хто втратив роботу в цих країнах, не отримали такої компенсації, як у США. Були певні спроби зарадити цьому, зокрема, на саміті G20 у квітні 2009 року уряди домовилися виділити МВФ додаткові $750 млрд для надання термінової допомоги країнам, що розвиваються. Однак виникає запитання, чи ця сума відповідає рівневі потреб.

МВФ був підданий справедливій критиці під час Азійської кризи за нерозуміння того, що відбувалося, й виписування ліків, які лише погіршили ситуацію. В цій кризі фонд діяв відносно краще. Він швидше надав кошти для підтримки слабких країн, було виділено більше грошей і полегшено умови їх отримання. Але проблема в тому, що допомога МВФ є груповою. Фонд тільки намагається відкоригувати політику й зробити її гнучкішою. Великим досягненням було те, що він запровадив механізм кредитування на випадок непередбачених ситуацій, зробивши кошти доступними ще до кризи. Це допомогло, наприклад, Польщі та Мексиці. Отже, механізм спрацював для країн середнього рівня достатку. Проте якщо в країні політична криза, навряд чи варто покладатися на МВФ. Зараз інвестори тікають від усього, що здається хоча б трохи ризикованим. Тож наступні кілька років вони будуть дуже обережно вкладати гроші в політично нестабільні країни.

У. Т.: Як у випадку з Україною?

– Гроші МВФ є критично важливими для того, щоб Україна подолала свої надзвичайні економічні труднощі. Україна поміж тих країн Східної Європи, які зазнали дуже, дуже серйозної шкоди від зменшення іноземних інвестицій і скорочення обсягів експорту. Проте отримання грошей МВФ ускладнене глибокими розбіжностями довкола їх використання, а також щодо шляхів перебудови економіки. До того як ці принципові питання будуть вирішені, інвестори не довірятимуть Україні. Принаймні в короткій перспективі країна перебуватиме в складному становищі. Мати гроші МВФ, але не мати доступу до них – це найгірша ситуація, яку можна уявити.

У. Т.: З багажем проблем, який має Україна, її європейські прагнення відсуваються в невизначену перспективу. Однак досвід країн Балтії засвідчує, що перебування в ЄС не є панацеєю від кризи. Чи не так?

– Країни Балтії частково отримали пакети допомоги від ЄС, але це не врятувало їх від найбільшого в світі падіння ВВП внаслідок стрімкої девальвації національних валют. Вони спробували прив’язати свої валюти до євро – і все пішло шкереберть. Якщо ти в єврозоні, то потенційно отримуєш гарантії стабільності. Однак перебування в ЄС є ризиком, якщо твої амбіції перевищують економічні можливості.

У. Т.: Людство вийшло з Великої депресії з новим економічним мисленням – ученням Кейнса. Чи не настав час для нової економічної парадигми?

– Питання в тому, яким сьогодні є кейнсіанство, що останні 20 років здавалося недоречним і непотрібним економічним знаряддям. Державне втручання в ринки під час кризи було, по суті, відродженням кейнсіанства. Ми зараз знову усвідомлюємо, що втручання в певній мірі є необхідним. При цьому нині монетарна складова економічної політики значно важливіша, ніж раніше. І це той елемент, який ми ще не зовсім усвідомили: регуляція фінансового сектору має вийти за межі національних економік.

У. Т.: У глобальній економіці є інститути регулювання монетарної політики й торгівлі – МВФ і СОТ, проте немає організації, яка б контролювала фінансову активність. Наскільки нагальним є створення такого інституту?

– Мати регульовану глобальну фінансову систему – це дуже гарна ідея з огляду на те, що ця система вийшла за межі повноважень національних урядів. Це одна з найважливіших довготермінових реформ, яка допоможе вийти з цієї кризи. Натомість уряди не хочуть, щоб у внутрішні фінансові ринки втручалися глобальні структури. Була спроба створити раду з фінансової стабільності в межах G20, але її повноваження так і не визначили.

Інший виклик у тому, що держави використали кризу як привід для прямого й непрямого протекціонізму, зокрема – в галузі фінансів. Багато країн намагаються обмежити відтік грошей з їхніх банків і спрямувати їх у свої економіки.

Якщо ми використаємо нагоду поглибити координацію на світовому рівні й запобігти протекціонізму в торгівлі чи у фінансах, то матимемо більше шансів вийти з цієї кризи з меншими втратами.

У. Т.: Які уроки ми не змогли винести з минулих криз і маємо винести з цієї?

– Зверніть увагу, як швидко криза може поширитися з однієї країни на інші. В 1930-х роках європейці не дуже переймалися падінням ринків акцій у США, але ж криза стала глобальною. Над цим варто замислитись і зараз. Інший урок – це тісний зв’язок між проблемами в банківській галузі й реальною економікою. Якщо з цієї рецесії вийде щось добре, то це буде переосмислення фінансового регулювання, зокрема, пошук жорсткіших глобальних правил для інвесторів. Зараз більшість урядів фактично не можуть контролювати те, що відбувається в їхніх економіках. Певною мірою це перша велика криза глобалізації, й буде цікаво побачити, які політичні та економічні уроки ми з неї винесемо.

БІОГРАФІЧНА НОТА

СТІВ ШИФФЕРС

Народився 1950 року.

Здобув освіту в Гарварді (1972 р.) і Ворвіку (1974 р.).

1982–1989 рр. – робота на London Weekend Television.

1989–2009 рр. – працює на ВВС продюсером відомої програми ВВС Money.

З 1998 р.  ­спів­працює з BBC News online.

Викладав в університеті Колумбія (1993–1994 рр.) й Оксфорді (2005–2006 рр.) Консультант Міжнародної організації праці.

З 2009 р. – професор фінансової журналістики в університеті Сіті, Лондон.