Суспільство 2016-09-01 13:13 Гончарова Єлизавета

Школа зелена замість червоної

чого чекають учні і вчителі на звільненому Донбасі

11 років тому я дуже зраділа б цій новині: першокласники можуть учитися писати олівцем, не рахувати якихось там клітинок, і взагалі дітей тепер не каратимуть за не дуже охайне ведення зошита. Бо тоді в мене вдома з 1 вересня почалися зошитові бої місцевого масштабу. Мій син, як виявилося, мріяв працювати в лікарні. І не тому, що бачив себе рятівником людей, а тому що йому на кожному кроці казали: «З таким почерком бути тобі тільки лікарем». Він приносив у своєму новесенькому портфельчику зошити, де рясніло червоним. Ми писали й переписували, нервували, та від цього ще більше помилялись і «завалювали» букви. Потім у мене вистачило здорового глузду зрозуміти: ці каракулі не варті того, щоб дитина зненавиділа навчання й мене заодно. І написи «Брудно!» та «Старанніше!» нас уже не лякали. Утім, не надто раділи ми й словам «Молодець!» та «Гарно!», що були якісь образливі, бо ж почерк наш так і не змінився. Бо ж красиво чи не вельми, а писала дитина без помилок.

До речі, закінчивши цього року школу, син не подався навчатись ані на лікаря, ані на… навіть не знаю, яка професія нині потребує ідеальної каліграфії… Він захотів стати політологом, бо там знадобляться його здатності мислити й говорити, з чим у нього, на відміну від почерку, все гаразд.

Запитую в його першої вчительки, з якою підтримуємо зв’язок уже багато років, невже це кінець ери червоної пасти, невже ніхто більше не побачить цього страшного «Брудно!», від якого кортіло мити руки й більше не братися до навчання. «Я вже навіть купила собі ручку, що пише зеленим! Треба, то треба! Ми ще раніше почали відходити від цих зауважень у зошитах, не вираховували швидкості читання, до другого класу не ставили оцінок. Але інколи батьки наполягали й на оцінюванні, й на домашніх завданнях, щоб краще контролювати дітей! Я кожні чотири роки беру першокласників. І завжди щось нове. Тому це вже не лякає, звикли», — дуже оптимістично відповіла вона.

Читайте також: Культурна інтервенція в малі міста Донбасу

До речі, реформи та нововведення для шкіл майже норма. Це як весна, літо, осінь — невідворотне й періодичне. Майже кожен новий міністр починає щось кардинально реформувати й покращувати: то колонки нові до журналу придумають, то «компетенції» замість «навичок». А вчителі як люди дисципліновані виконують усе. Але для справжньої зміни в системі освіти, що мала б посприяти зрушенню в світогляді, цього замало, вважає кандидат педагогічних наук, керівник лабораторії гуманної педагогіки, вчителька біології бахмутського навчально-виховного комплексу № 11 Вікторія Бак:

«Зазвичай учителі про реформи нічого не знають. А коли їм згори доносять, то підлаштовуються під реалії. Думаю, так буде й цього разу із проектом нової школи, що представлений педагогічній спільноті напередодні навчального року. Мені він видався настільки стандартизованим, позбавленим національної ідентичності, що його, на жаль, безболісно можна застосувати, наприклад, у школах нинішніх Горлівки чи Луганська. Так, основний компонент — це європейське розуміння вільної особистості як недоторканного суб’єкта, навчання здатності змінюватися під запити суспільства. Усе це правильно. Але немає нічого, що відсилало б дитину й учителя до вікової мудрості українського народу, до морально-етичних настанов нації. Я в проекті не знайшла нічого, що підтверджувало б слово «патріотизм». Тобто термін є, а способу його виховання немає. Це насторожує, особливо у наш час і в нашому регіоні. Будь-яка школа потрібна тій державі, в якій вона існує. Наша держава потребує саме української школи. Але нічого по-справжньому українського, базованого на національних традиціях та інтересах, на жаль, у проекті я не бачу. Розумію, звісно, що, маючи в минулому досвід тоталітарного «партійного» виховання в школах на пострадянських теренах, ми намагаємося щосили вихолощувати все пов’язане з насадженням ідеології. Але навіщо при цьому уникати виховання в дусі культурного й гуманістичного надбання людства та країни? Що стосується інновацій, повірте, нічого надприродного у проекті немає: це все є, було й буде, різною мірою в різних учителів. Можна ввести купу нового, а суть залишиться тією самою — тоталітарною. Як відомо, різки скасували єзуїти, щоб не бити дітей, але шкільна оцінка просто перекладала їх у руки батьків. Можна скасувати бали, малювати сонечка чи зайчиків, змінити червону пасту на зелену, але систему залишити системою: покарання, а не заохочення. Тому треба починати з учителя — з його мотивації та професійності».

Поступовість реформ, що йдуть від початкової школи, вважає доцільною керівник відділу освіти Костянтинівки Ольга Барабаш: педагоги чекають впровадження нових не тільки програм та підручників, а й стандартів навчання. Коли реформа дійде до випускних класів, ми нарешті можемо отримати нову школу на всіх рівнях освіти. І стартовий крок моя співрозмовниця бачить як позитив. Але на перший щабель вона теж поставила б кадрове питання: саме із цим наразі у прифронтовому містечку найбільші проблеми:

«Це прозвучить дивно, але ніде немає прописаного морально-етичного кодексу вчителя. Так, він не повинен закликати до незаконних дій, пропагувати поділ держави, принижувати значення національних традицій. Однак де це написано? Як і за якими законами оцінювати вчителя української мови та літератури, котрий принципово ніколи не спілкується нею поза уроками? Або активно і привселюдно підтримує ідеї, що суперечать інтересам України? Таке ліберальне ставлення нам уже дуже дорого обійшлося».

Сама Ольга Барабаш практично випадково опинилася в системі шкільної освіти. Коли відразу після визволення міста у 2014-му попередній начальник відділу був звільнений за відверто проросійську діяльність, Ольгу, яка до цього викладала у виші, порадили, знаючи її патріотичну позицію та професіоналізм, місцеві активісти. Вони ж таки кинулися на її захист, коли система відкатів та узаконених хабарів, яку Барабаш спробувала розворушити, почала боротьбу з чужорідним елементом не на життя, а на смерть.

Читайте також: Те, що з нами завжди

«Нині люди, які два роки тому організовували референдуми, звинувачують мене, мовляв, я хотіла закрити єдину україномовну школу Костянтинівки. Це неправда. По-перше, в нас їх чотири. А по-друге, ми хочемо не закрити, а реформувати саме цю школу, зробивши її опорною, яка може бути тільки українською! Її капітально відремонтують, і, сподіваюся, на той час, місцеві депутати вже проголосують за алгоритм виборів директорів, щоб обрати професіонала, а не чийогось протеже. Погодьтеся, школа, де багато років частину будівлі не використовують, бо протікає стеля, де замість 1 тис. учнів — максимум 100, а вчительський колектив — 12 осіб, до того ж половина з них «глибокі» пенсіонери, потребує реорганізації. Через велику кількість педагогів-сумісників чимало предметів практично не викладалося, показники успішності учнів дуже низькі. Та й жодної державної символіки, власне, в цій «єдиній українській школі» просто не було. І апогей: минулого навчального року, коли про закриття вже говорили всюди, директор набрав російськомовний перший клас. Я вважаю, що залишити навчальний заклад у такому вигляді — це просто дискредитування українізації на Донбасі».

Ох, багато ж очікують учителі регіону від справжніх реформ. Вони вже наочно пересвідчились, як наявна система освіти може працювати на ворога. І які прикрі наслідки потім бувають. Але є ще один момент, без якого наша модель не стане по-справжньому європейською. І жодна реформа без цього не буде повноцінною: якщо наші особливі дітки муситимуть сидіти в чотирьох стінах, не маючи можливості для розвитку та самореалізації, бо держава не зробила їм потрібні умови. Це в нас вони з обмеженими можливостями. А в цивілізованих країнах з особливими потребами! Відчуйте різницю!

Читайте також: Будьонівка і віночок

Добре, що напередодні нового навчального року президент, вручивши дипломи першим 300 спеціалістам-тьюторам, які навчалися в Запоріжжі, наголосив, що інклюзивність навчання — пріоритетний напрям освіти. Але, на жаль, це тільки початок, експеримент, швидше виняток, ніж правило. Добре (якщо можна в цьому випадку сказати «добре»), коли хвороба дитини дає змогу оформити навчання вдома (але як ці хлопчики й дівчатка тягнуться до колективу!). А якщо згідно з новими правилами цього року дитина має навчатись у звичайній школі, але з елементами інклюзиву, однак місто, що повинне цю інклюзивність забезпечити, грошей на додаткові ставки не нашкребе? Чи немає потрібного приміщення, зручного для дітей-візочників? Чи елементарно бракує тих самих тьюторів або навіть дефектологів.

У Бахмуті після змін у законі про навчання вдома інклюзії потребують майже 50 учнів різного віку з різним ступенем особливості. Семирічний Тимур, що переїхав сюди з Первомайська, наприклад, дуже погано чує. Але найближча спеціалізована школа-інтернат залишилась у Макіївці, куди зазвичай таких учнів із Бахмута возили автобусом. У місті, на жаль, немає навіть штатного сурдолога. Тож Тимур піде до звичайного першого класу. Без тьютора, особливих умов та надії на повноцінне сприйняття уроків. Як учителька організує його навчання, як він пристосується без особливої допомоги? І чи дочекається хлопчина бодай до свого випускного вечора, коли у Бахмуті й інших містах та селищах з’являться помічники вчителя, що допоможуть особливим дітям комфортно опановувати знання вдома? Як це записано у європейських стандартах, до котрих так прагне освітянське середовище...

Новини RedTram

Loading...