Суспільство 2016-06-12 10:38 Станіслав Васін

Атмосфера вечірніх алейок

Війна й окупація завжди є калейдоскопом вражень: це настільки тонкі й індивідуальні речі, що зводити їх до єдиного цілого було б нерозумно. За два роки я бачив тих, хто просто впадав у паніку й втискався з перекошеним обличчям у крісло, почувши найменші звуки артилерії, і тих, хто, навпаки, підбігав ближче до поля подивитися, як працює «Град».

 Один не проживе і дня, не зазирнувши в якісь «сводкі от ополчєнія», ментально потребуючи цього наркотику, а інший не вмикав свого телевізора від початку «русской вєсни». При цьому й перші, й другі можуть як підтримувати триколори (російський чи «республіканський»), так і бути патріотами, хоча останнім часом із цим тут, в окупації, дедалі більше проблем.

І все-таки щось спільне можна знайти для всіх. Насамперед гнітюче діють не так обстріли, як атмосфера «після війни». Річ у тім, що цілодобове шипіння «Градів» та звуки вибухів поступово адаптують психіку до сприйняття їх як належного, й особисто в мене був один із найдивніших досвідів життя, коли різке зниження темпів обстрілів спричинило головний біль. Виходячи на вулицю, я буквально дратувався від навислої довкруж відносної тиші, коли зрідка і звіддалік, як-то кажуть, пострілювали, замість того щоб створювати звичне шумове тло.

І все-таки війна дається взнаки зовсім не так очевидно. Куди гнітючіше діє «атмосфера вечірніх алейок», як я сам для себе окреслив цей аспект. Мова про те, що в неділю надвечір ви можете підніматися чисто виметеною алеєю та сквером, скажімо, за готелем «Вікторія» в самому центрі Донецька, обернутись — і не побачити взагалі нікого. Тобто перед вами новенька бруківка, акуратні урни, світять усі до одного ліхтарі. Поруч пролягає широка й довга траса, що огинає «Донбас Арену». Фактично стоїте на узвишші й перед вами відкривається приголомшливий краєвид, але немає взагалі нікого. Ні машин, ні людей — анікогісінько! Восьма вечора, десь із боку аеропорту чути залпи гармат, і ви геть самі. Місто вимерло.

Читайте також: «Гості» в порожнечі

Однак є специфіка й для тих, хто все ще вважає себе українцем, принагідно в різній формі виявляючи власну позицію (хоча б такими-от статтями). Тут не йдеться безпосередньо про параною чи необхідність озиратися щоразу, відчиняючи під’їзд. Але зрозуміти те, про що я кажу, можна лише проживши тут довгий час і виїхавши бодай на день на контрольовану територію. Тільки-но перетинаю блокпост, як із мене тут-таки скочується величезний психологічний тягар і я розумію, що в «ДНР» перебуваю під постійним тиском. Так, я не думаю про смерть чи перспективу потрапити «на підвал» щогодини. Але варто опинитися на «великій землі» — і з’ясовується, що в Донецьку ці думки стоять за плечима точно так само безперервно, як у пустих парках зависає війна. Це принципово інший психологічний досвід. Так, я знаю, що й тут, у Краматорську, мене можуть пограбувати чи навіть спробувати вбити. Але в Донецьку все це норма й за те ніхто не поплатиться, якщо немає зв’язків із людьми в камуфляжі. Цю ситуацію добре ілюструє нещодавнє роззброєння однієї з макіївських баз, коли посеред дня близько десятка бойовиків було поставлено навколішки двома десятками таких самих, але з бетеерами та гранатометами. Господар об’єкта, чиє приміщення здане в оренду, завжди прикривався автоматами цих парубків, вирішуючи власні питання. Але ось з’явилися ті, у кого є більший калібр, і ця особа пішла в небуття.

Хоч як дивно, але одним із найсерйозніших викликів людям, які залишилися тут, в окупації, є і порада виїхати. І я кажу зовсім не про тих, хто шанує «ідеали республіки»: цей контингент зрозумілий і так. «Республіканці» були б тільки раді, якби тут справді нікого не залишилося, як у цьому з якимось звіриним завзяттям нас намагаються переконати в соціальних мережах. Ні. Я кажу про тиск українців — тих, хто сам звідси, але вже давно покинув рідні місця, або тих, хто в принципі ніколи не бував на Донбасі. І мова не лише про побутові нюанси на кшталт описаних. У цьому сенсі все всім зрозуміло й так. Але тим, хто зостався, постійно доводиться чути про докорінну помилку: залишатися на землі окупантів так само неправильно, як і продовжувати з ними торгівлю. Втім, аргументи бувають тут різними: не варто витрачати своє життя на те, чого не повернеш; зміни у психіці; безвихідь такого існування «в тіні», де в найкращому разі ти й залишишся тінню. Хай там що, але цей тиск лише зростає в міру того, як міцнішає коріння війни.

Читайте також: Соціальний ліфт «ДНР»

Та, зрештою, згадаймо й очевидне — саму пропаганду, яку ніхто не скасовував навіть для тих, хто від початку не зносив «ДНР». Так чи так, але всі ми потрапляємо під цей потік інформації: розклеєні по місту заклики захищати свою батьківщину; «безсмертні полки» та «герої», що нависають над зупинками; телефонні номери військкоматів; реклама досягнень «республіки» в транспорті й супермаркетах, де постійно курсують повідомлення про ДРГ та «нацистів», — усе це схоже на тисячі крапель, які одного разу все-таки підточать граніт.

Новини RedTram

Loading...