ut.net.ua 2008-12-26 00:00 Кручик Ігор

Оголена

2008-й став роком безпрецедентного вільнодумства, такої собі абсолютної і нестримної свободи слова

 

Президент і прем’єр посварилися. Про це балакають в електричці, на базарі, в черзі до стоматолога. Ну, звичайно ж, і на телешоу Савіка Шустера. А ще майже на всіх телеканалах – крім, може, спортивних. А ще – в пресі й по радіо. Багатьом хотілося б заспокоїти державців словами баби Параски (підслуханими гумористом Яном Таксюром):
 
І кажу я: Юленько!
Помирися з Вітєю!
Ворогам всім – дуленька,
І піде развітіє...
 
Вже й не до «развітія» – люди жахаються кризи. А ще більше їх непокоїть керівництво держави, яке під мантри про коаліцію тільки й сипле сіль на вавку. І конфронтує.
 
При цьому когось дратує позиція прем’єра, хтось невдоволений пре­­зидентом. Та цим не закінчується: звідусюди лають також Нацбанк, спіке­­ра й увесь парламент, СБУ, київсько­­го мера, весь Кабмін і окремих міністрів, особливо внутрішніх справ. А ще – критикують ієрархів майже всіх церков, а ще – Гідрометцентр, МакДональдс, жеки... І окремо – опо­­зицію, яка нічого не робить, вирішивши 100 днів перечекати невідомо чого. 
 
Тобто зон і персон поза жорсткою, ба навіть нищівною критикою не залишилося. Хтось використовує приватні рупори, хтось – державні. Однак і відкидати звинувачення теж має можливість кожен з учасників цих змагань. Отак на повну котушку запрацював ресурс, якого наше су­спільство тривалий час не мало і до якого доп’ялося нині, мов дистрофік до їжі – свобода слова. Й від неї, виявляється, інколи теж може знудити.
 
Слава Богові, наші політики вже цінують суспільну думку, розуміючи, що вона конвертується в електоральний капітал. Але наразі ми бачимо апофеоз чи навіть «апофігей» тієї свободи, коли дискурс вихлюпується за рамки не лише політики, а й інтелектуального політесу – чемності, логіки, поваги до фактів. І тоді будь-який оратор перетворюється на язикату Хвеську.
«Свобода приходить оголена», – писав поет-футурист. Дочекалися – вона таки прийшла, і немає для неї хоч якоїсь гамівної вишиванки. 
 
Одне з базових прав людини – говорити те, що думаєш. Українці протягом більшої частини своєї історії були цього щастя позбавлені. Хто забув, цензуру скасовано де-юре лише 1990 року. Хоча де-факто вона діяла і за Кравчука, і за Кучми. Та й зараз інколи чути: «Ну що там та свобода? Борщу з неї не звариш». 
 
Вирішення будь-якої проблеми починається з її обговорення. Ба, не тільки проблеми: й кохання розквітає зазвичай після освідчення. Завжди десь на початку пульсує свобідне і щире слово. Тарас Шевченко недаремно ж ставив на сторожі біля «малих німих» українців саме цей «основний інстинкт» – свободу слова. Коли вона є, відрізнити істину від амбіційної помилки чи лжесвідчення буває хоча й складно, але таки можливо. Коли такої свободи нема – нам залишають тільки право вірити красивим і розумним керманичам. Але ж треба вміти не тільки говорити, а й домовлятися. І відтак – діяти.
 
Тож нехай сваряться, лаються, жують тістечка – ми скоро голосуватимемо. Вже в Новому році.