Економіка 2015-08-04 10:50 Буткевич Богдан

Ділити економно

Усі, хто в школі не прогулював уроків географії, знають, що кожна країна поділяється на економічні райони, тобто великі агломерації, які нерідко можуть не збігатися з формальним адміністративним поділом, однак об’єднані господарською спеціалізацією, особливостями історичного розвитку економіки, географічним положенням, схожими природними й трудовими ресурсами тощо.

 Україна аж ніяк не виняток, у нас таких економічних районів виділяють цілих дев’ять. Проблема в тому, що затіяна владою й цілком у теорії правильна децентралізація та укрупнення адміністративних одиниць майже не враховують тих і історично, і господарськи сталих районів. А це може мати негативні наслідки в достатньо осяжному майбутньому.

Щоб не заглиблюватися далеко в історію, зазначимо, що економічне районування у більш-менш сучасному вигляді в Україні виникло наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років. Так, у 1957-му Верховна Рада УРСР прийняла постанову «Про подальше удосконалення організації управління промисловістю і будівництвом», згідно з якою було створено економічні адміністративні райони з так званими радами народного господарства. Тобто економікою спробували керувати за територіальним принципом: утворювати з різних адміністративних одиниць господарські з’єднання, якщо це вигідно й дає позитивний ефект. У 1962-му економічні райони були укрупнені до семи: Донецького, Київського, Львівського, Подільського, Придніпровського, Харківського, Чорноморського. Слід віддати належне радянським економістам: цей поділ більш-менш збігався з історичними економічними хабами.

Читайте також: Географія – невивчений урок?

Крім того, на союзному рівні, у Міністерстві промислової політики СРСР, був прийнятий ще один економічний розподіл України на три великі економічно-промислові зони: Донецько-При­дніпров­сь­ку (два промислові райони: Донбас і Придніпров’я, Харківський промисловий вузол, Приазов’я), Південно-Західну (Київський промисловий вузол, Львівський вузол) та Південну (Одеський промисловий вузол). Цей поділ не збігався з історичними реаліями, зате цілком вкладався в радянські економічні ланцюги. Наприклад, об’єднання Донбасу та Придніпров’я давало можливість створювати закриті виробничі потужності від видобутку вугілля до гірничозбагачувальних комбінатів та виплавки металу.
Однак час показав, що саме місцевий, прийнятий на республіканському рівні економічний поділ був життєздатним і враховував реалії. На відміну від адміністративного поділу на області, який був започаткований ще в сталінські часи й майже не змінився до сьогодні. І це при тому, що нерідко області та центральні міста в них обиралися за принципом, щоб цими теренами було легше керувати більшовицькій номенклатурі, а не через якісь економічні вигоди чи історичні фактори. Типовим у цьому сенсі є розділення Волині на три області, або прикріплення Північної Луганщини, історичної та економічної частини Слобожанщини, до Донбасу, або приєднання Приазов’я до Донецької області тощо. Або як не згадати перенесення адміністративного центру на Закарпатті з історичної столиці Мукачевого до Ужгорода.   

Після розпаду СРСР економічний поділ ще більш подрібнили. Так, сьогодні на території України вже дев’ять соціально-економічних районів. Вони не мають державних органів управління, бо не є адміністративними одиницями. Однак розглядаються, ну хоча б на папері, як більш-менш інтегровані території, які можна розвивати разом, створювати в їхніх межах цільові програми для всіх адміністративних одиниць, що входять до них. І загалом розвивати їх як більш перспективні об’єднання, ніж суто за адміністративним поділом. Інше питання, наскільки ефективною є діяльність цих районів. Бо в умовах ринкової економіки та чехарди очільників обласних державних адміністрацій ці економічні райони здебільшого діють виключно на папері в профільних міністерствах та економічних наукових інститутах.

Читайте також: «Децентралізація». Вона ж дезінтеграція…

Однак усе ж варто перерахувати ті соціально-економічні райони, що нині є в Україні. Це Столичний (Київська, Чернігівська, Житомирська обл.), або Центральнополіський, який збігається з історичною областю Полісся; Північ­но-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська обл.), що збігається з історичною Слобожанщиною; Донецький (Донецька, Луганська обл.), який окрім історичного та економічного Донбасу включає в себе Приазов’я та частину Слобожанщини; Придніпровський (Запорізька, Дніпропетровська обл.), що збігається із Запоріжжям; Центральний (Кіровоградська, Черкаська обл.); Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.) – історичне Поділля; Карпатський (Львівська, Івано-Фран­­­ківська, Закарпатська, Чернівецька обл.) – Галичина, Закарпат­­тя та Буковина; Північно-Західний (Волинська, Рівненська обл.) – Волинь; Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл., Автономна Республіка Крим) – історичне Причорномор’я.

Як бачимо, райони досить адекватно відображають економічні зв’язки та історичні реалії. Здавалося б, цілком логічно було б укрупнювати адміністративні одиниці якраз на основі цього поділу, тобто виходячи саме з економічних міркувань, особливо якщо вони ґрунтуються на історії та культурі.

Власне, експерти багато разів висловлювали думки, що потрібно не тільки об’єднувати селищні та районні ради, що наразі запроваджуватиметься відповідно до реформи, а й задуматися про зміну обласного устрою в бік соціально-економічного районування. Адже, з одного боку, це дасть змогу різко зменшити витрати на бюрократичний апарат, а з другого – сприятиме адекватнішому розвитку всіх територій України з урахуванням їх особливостей та переваг.
Окрім того, якщо йдеться про той самий Донбас, охоплений війною, то розподіл двох гігантських та історично неприродних областей, із яких він складається, ймовірно, допоміг би й у боротьбі проти сепаратизму та монополії донецького клану на владу.

Читайте також: Децентралізація: у пошуках зразків

Наприклад, мова може йти про виділення з Донецької області окремої Приазовської з центром у Маріуполі та приєднанням до неї низки районів Запорізької області (Бердянськ), що є й економічно, й історично обґрунтованим. Чи виділення з Луганської області північних її районів, які й культурно, й економічно, й історично більше пов’язані із сусідньою Харківщиною. А якщо говорити про такі складні в економічному сенсі регіони, як Чернігівщина та Сумщина, які мають найбільший темп вимирання населення, то їх об’єднання в одну велику одиницю могло б посприяти в економічному розвитку, а отже, й демографічному.

Однак, на жаль, на сьогодні децентралізаційна реформа абсолютно не враховує цих економічних районів і не спирається на них. Відповідно невдовзі ми можемо зіткнутися із серйозною проблемою, коли цілі області стануть ще біднішими, адже будуть змушені жити переважно на свої гроші й при цьому не матимуть шансів на прорив за нинішнього адміністративно-терито­ріального поділу та обласної системи. Ділити економно власну територію в Української держави все якось не виходить.

 

Новини RedTram

Loading...