Юрій Макаров

Stupid is as stupid does*

7 Листопада 2008
Чи роблять американці дурниці? Часами роблять, ще й які!

 

У радянській школі дуже любили про це розмірковувати, навіть давали завдання писати твори: «роль особистості в історії». Що там міг сказати розумного дев’ятикласник? Дарма, від нього це й не вимагалося. Він просто мав собі затямити, що від особистості – точніше, від його особистості – нічого не залежить. Під цю настанову підкладалася якась «діалектика», проте основний зміст послання залишався вкрай простим: той світ, де діють леніни, сталіни, гітлери, хрущови та щербицькі – світ особливий, паралельний, на який жодна проста людина вплинути не в змозі.
 
Нинішній пересічний член українського суспільства й, до речі, виборець – той самий дев’ятикласник, що подорослішав, пройшов школу застою, перебудови, розбудови, кучмізму, нової надії та нового застою. Він на власному досвіді переконався, що історія робиться без його участі. А той безсумнівний факт, що якось-таки вона робиться, змушує його шукати прості пояснення за межами раціонального: все вирішують олігархи, мафія, Кремль, Вашингтонський обком, жидомасони чи інопланетяни. В такому випадку краще було б уже покладатися на волю Бога, але про нього чомусь згадують рідко, далися взнаки уроки діалектики.
 
Вирок «соціальна пасивність» можна сприймати як наслідок безвідповідальності вітчизняних політиків, посадовців, бізнесменів, громадських діячів, коротше кажучи, decision maker’ів, а можна, навпаки, як першопричину їхнього хамського поводження (слово «хамство» я вживаю не в сенсі емоційної лайки, а як об’єктивний психологічний діагноз для певного типу особистості, яка органічно не здатна відчувати повагу до будь-кого, зокрема й себе самого). Нові – ну добре, хай частково нові – еліти виховані на тому, що їм геть усе подарують. Короткий переляк Майданом минувся, й, наскільки можна судити, ця публіка зайвий раз переконалася, що думкою «бидла» можна безкарно нехтувати досхочу. Бо українець, колись страшний і нестримний у формах свого соціального протесту, дедалі частіше обирає режим заощадження соціальної енергії – навіть тоді, коли, хай частково, може вплинути на перебіг подій. У жовтні лише понад чверть опитаних висловили безумовний намір прийти на можливі вибори, ще трохи більше третини припустили, що прийдуть (відомості Центру Разумкова). Пояснення стандартні: «вони всі однакові». Хто ці, чорт забирай, «вони»? Боги, прибульці?
 
Чому ми так уважно стежили за виборами у США? Звісно, існує здоровий спортивний інтерес до будь-яких перегонів – чи то конячок, чи то болідів «Формули-1», чи то яскравих політиків. Але коментарі у вітчизняній пресі здебільшого торкалися, як виявляється, другорядних рис кандидатів. «Обама переміг, бо він чорний (молодий... телегенічний...)» Відповідально заявляю: дурня. Будь-кому, хто бодай побіжно стежив за тамтешньою пресою, очевидно, що американці прискіпувалися не до облич, а до кожного рядка програм, кожної репліки претендентів. Заяви, виступи, дебати розглядали під мікроскопом: як демократ і республіканець мають намір вирішувати ту чи іншу проблему. Виборців цікавили проблеми цілком конкретні. Звісно, на першому місці – заходи з урегулювання економічної кризи, далі – податки (зростатимуть чи зменшуватимуться, які саме), потім удосконалення системи страхової медицини (30 мільйонів громадян мають проблеми зі страхуванням), потім – соціальне забезпечення (славлений американський welfare, себто халява), потім війна в Іраку, потім ціни на бензин, потім, чомусь, ставлення до релігії, потім тероризм... Кандидати пітніли, мучилися, роз’яснювали, уточнювали, намагаючись не заплутатись у свідченнях. Демократія, хай їй дідько! А потім настав день «Д». Шість годин стояли виборці в черзі до кабін у Коламбусі, штат Огайо. Стояли переважно студенти, для яких, здавалося, природніше все кинути й піти на пиво. Стояли, бо їм не байдуже, кому вони доручають забезпечувати умови їхнього добробуту та, врешті-решт, життя.
 
Я, загалом, люблю американців – навіть тих, про яких інтелектуал Задорнов стверджує, ніби вони тупі. «Дурень – той, хто робить дурниці», – казав стовідсотковий американець і взірцевий дебіл Форест Ґамп, герой однойменного фільму. Чи роблять американці дурниці? Часами роблять, ще й які! Одна відмінність: вони, принаймні, не ладні з цим миритися.

* Дурень – той, хто робить дурниці (англ.)