ОНУХ

Як відремонтувати фасад

4 Квітня 2021
Тиждень тому у своїй статті «Початок сезону конкурсів» я написав пророчі слова: «Щодня з’являються нові викриття, скарги, відкриті листи й контрлисти — одне слово, дуже цікаво, а буде, мабуть, іще цікавіше».

Пророчі слова ― це, звичайно, жарт, бо те, що відбувається на фронті конкурсів у культурних установах, можна було передбачити і є, як каже відомий політик, «очевидною очевидністю». Власне, невідомо, з чого починати, щоб розрубати цей гордіїв вузол недомовок, некомпетентності, невігластва, зарозумілості тощо. 


Гаразд, почну з себе. Отже, коли три роки тому тогочасний міністр культури запропонував мені участь у наглядовій раді Українського культурного фонду (УКФ), я чемно, але твердо відмовився. Чому? Я не хотів легітимувати своїм прізвищем наглядову раду, в якій також опинилися люди, про корупційні «досягнення» яких в минулому я знав. Я не маю жодних доказів, що свої «схильності» й багатий досвід вони використали у своїй діяльності в раді. Я не знаю більшості членів новообраної ради, але чую голоси, що її слід негайно розпустити. Невже хтось знає, що в ній теж можуть бути корупціонери?


Я поважаю рішення директорки УКФ Юлії Федів відмовитися від участі в конкурсі. Але мені важко коментувати це рішення, бо Федів не назвала своїх причин публічно. Ця справа, поза сумнівом, важлива, і треба розуміти: тут ідеться не про Юлію Федів, яка однозначно заслужила на краще ставлення, ніж примус брати участь у новому конкурсі, коли минуло заледве три роки розбудови установи. Тут я киваю в бік законодавців, які витворили законодавчий мотлох і в статуті УКФ, і, коли брати ширше — в законі про конкурси в установах культури.

 

Читайте також: Початок сезону конкурсів


Усе це можна було передбачити, але шановне товариство було в такому захваті від себе, що надто швидко відкоркувало шампанське, і гадки не маючи, що створені з їхньої волі установи можуть зійти з колії вже на першому крутому повороті. Ми, власне, вже ввійшли в перший такий поворот. Цирк у вигляді публічної конкурсної процедури, який можна споглядати безпосередньо, тільки підтверджує мій глибокий песимізм. Це видовище, безперечно, можна було б схарактеризувати як місцеву особливість, якби не породжені ним важливі наслідки. З дискусії, за якою я стежу в соціальних медіа, я висновую, що прогресивні українські культурні еліти знову нічого не зрозуміли та ладні й далі заперечувати дійсність за умови, що потік грошей із державних фондів та установ і далі спокійно плинутиме до них.

З дискусії, за якою я стежу в соціальних медіа, я висновую, що прогресивні українські культурні еліти знову нічого не зрозуміли та ладні й далі заперечувати дійсність за умови, що потік грошей із державних фондів та установ і далі спокійно плинутиме до них


У нещодавньому інтерв’ю для видання «Лівий берег» (ЛБ) директор Національного центру Довженка Іван Козленко висловив думку, яка звучить дуже ефектно: «Нова ідентичність формується на наших очах, за останні п’ять років ми побачили, який крутий цивілізаційний поворот здійснила Україна. Це відбулось завдяки зміні ідентичності, а не тому, що хтось захотів, піднатиснув і вибрав. У мільйонів людей відбувся ідентифікаційний злам — це драматичний момент для багатьох. Не можна затушовувати цей процес». Я не знаю, чи пан директор стежить за науковими дослідженнями, але мушу, мабуть, уже втретє процитувати висновок одного з них, проведеного в межах дослідного проєкту «Ідентичність і мінливі кордони» (телефоннe опитування здійснив «Омнібус КМІС»).

 

Одне із запитань було таким: «Які витрати уряд має зменшити, якщо доведеться шукати грошей на боротьбу з епідемією?».


Серед варіантів — культура, освіта, пенсії, армія та субсидії для шахт і важкої промисловості. Обрати можна було одну відповідь. 31,6% українців відповіли, що можна зменшити видатки на культуру. Водночас 9,4% зазначили субсидії для шахт та іншої важкої промисловості; 6,1% — армію; 2,2% — освіту; 0,8% — пенсії; 46,5% не змогли визначитися; 3,4% відмовилися відповідати. Оце й становить відповідь. Один з учасників дослідного проекту Володимир Кулик так прокоментував результат: «Найприкріше, що культури не шкода респондентам з усіх категорій: західнякам і східнякам, містянам і селянам, україномовним і російськомовним, освіченим і не дуже. Особливо схильні економити на культурі жінки й молодь до 30 років. Наше, так би мовити, майбутнє.» Тільки прошу не переконувати мене, що респонденти не зрозуміли питання або не усвідомлюють, що таке культура. На відміну від високих культурних еліт, деякі політики читають такі дослідження і знають, що їм нічого не загрожує, якщо заощаджуватимуть на культурі або маніпулюватимуть раніше визначеними правилами гри.

 

Читайте також: Тюльпани


Постулати, які з огляду на кризу в УКФ промовисто сформулював у фейсбуці Євген Глібовицький, ― «…має бути сформована нова наглядова рада, яка представлятиме інтереси і культурної сфери, і ширші суспільні інтереси… більша включеність культурного сектора в обрання кандидатів… Процес формування наглядової ради УКФ має бути деполітизований…», ― можна наразі вважати за добрі побажання, але вони чудово можуть правити за початок дорослої дискусії.


На запитання журналістки ЛБ «Ти відчуваєш, що твоя місія тут виконана?» директор центру Довженка Іван Козленко відповів: «Абсолютно. [Треба ще] відремонтувати фасад… це вже операційна діяльність в межах заданої мною стратегії». Так, я знаю, що маніпулятивно вириваю цю цитату з контексту, але хоч-не-хоч директор, проілюструвавши фройдівський зсув, схарактеризував один із основоположних принципів діяльності багатьох державних установ.


Але цього разу ремонт фасаду нічого не дасть. Спершу треба вдарити себе в груди, сказати індивідуально і колективно «mea culpa» і почати будувати «споруду» від фундаменту, цеглинка за цеглинкою. Сподіваюся, що будування від комина вже лишилося в минулому.