Тарас Лютий

Драматичний індивідуалізм

18 Лютого 2021
Погляньмо на жанр драми як на мистецький підхід, за допомогою якого розкриваються ті надриви всередині особистості, що спричиняються до рішучих дій.

До слова, драми Лесі Українки давали змогу не лише увиразнювати душевну організацію героїв, а й оприявнювати стимули самої авторки реалізовувати себе та впливати на свій час. З-поміж сучасних тлумачень цих текстів увагу привертає колективна збірка десятирічної давнини «Леся Українка. Драми та інтерпретації», а її побіжний перегляд наштовхує на деякі порівняння.


Правду кажучи, відразу почуваєшся заскоченим, щойно на думку несамохіть спадають окремі паралелі між поглядами Фрідріха Ніцше та Лесі Українки. Хоча Леся й не схвалювала намагання знаходити у своїх творах елементи ніцшеанства, та в певних випадках подібну суголосність годі зігнорувати. Йдеться не про те, що письменниця припускалася мимовільних відповідників концептів, властивих німецькому філософові, а радше про наявність самобутніх, часами навіть обернених Ніцшевому філософуванню, проте в підсумку все одно рівнобіжних потужних індиві­дуалістичних поривань. Зауважмо й деяку біографічну спільність, передовсім стосовно хвороби обох мислителів. Утім, жоден із них не індульгує з цього приводу. Навпаки, обоє розглядають свій стан як можливість виходу на інший рівень самопрояву. Другою схожою рисою є неабияке поцінування митцями музики як сфери, що вельми підсилює сприйняття ідей, а надто стає окремою складовою їх артикуляції. Третім моментом спорідненості вважаймо їхнє зачудування давниною як зародком численних історичних феноменів, що впливають на нас і донині. Нарешті, далеко не останнім, а тим паче і не найменш важливим, є притаманне їм обом намагання вибудувати оптику свого бачення крізь призму не тільки національної, а й усієї європейської культури.

 

Читайте також: Усвідомлюючи світ


Окинувши оком Українчині драми, легко віднайти низку таких подібностей. Узяти, хоча б, улюблену Ніцше давньогрецьку тему, зокрема міфологічно-трагедійний аспект. В «Іфігенії в Тавриді» Лесею переосмислюється доля доньки агроського царя Агамемнона, яку греки офірували Артеміді, сподіваючись на успіх у троянській війні. Попри те що богиня рятує дівчину і переносить її в далекий край, у родині царівни починається справжній розбрат: батько гине від рук дружини за намовлянням її коханця, а тій мститься син Орест, потерпаючи від докорів сумління. Іфігенія дедалі більше схильна до актів самостійного виявлення, які у Ніцше дорівнюють «волі до могутності», а не до покори вищим силам. А відтак вона приймає виклик долі (amor fati), аби не зазнавати її ударів пасивно.

 зовсім не поодинокі образи сильних жінок, які мало не програмно заявлені у Лесиних драмах, не виявляють випадкові недоладні перекоси соціального буття, а показують драматичність людської особистості


У поемі «Одержима» готова до жертовності Міріам проти­стоїть рабській психології натовпу, бо наважується вільно говорити із самим Месією. В оцім ставленні до християнства вгадується чітка критична настанова. Й вона не поодинока. Мотив перепалки між тими, хто таки спромігся на індивідуальні прояви супроти стадної вдачі юрби, продовжує і «Вавилонський полон». І саме собою напрошується ніцшеанське протиставлення «рабської» й «аристократичної» моралі. Далі більше. Пророчиця Тірца з драми «На руїнах» запекло сперечається з юдейським співцем, а той шукає підтримки в посполитого люду. Героїні зовсім не страшно бути вигнаною в пустелю. Як і Заратустра, який після невдалих промов до пересічного натовпу знову збирається усамітнитися, вона стає речницею майбутнього, позаяк націлена на прийдешню славу нового царства. Водночас співець тужить за минулою величчю свого краю, і його сумна пісня посеред руїни нагадує відданість звичаю, перетворюючись зрештою на тріумфальність смерті, а не самоствердження. Тірцу, як і Заратустру, анітрохи не лякають звинувачення в безумі чи скоєнні злочину. Так і неофітові-рабу з драми «В катакомбах» невтямки, чому християнське проповідування любові постійно закликає до покори якщо не кесареві, то Богові. Тому Лесине неприйняття релігійної покірності анітрохи не контрастує з ніцшеанським індивідуалізмом, адже останній, як іноді трактується, спирається не на «аморалізм», себто заперечення моралі, а на «імморалізм», або ж перегляд моральних засад. Бунтівне покликання героїні бачимо й у «Касандрі», коли жриця сміливо кидає виклик Аполонові, бажаючи втратити дар пророцтва і стати звичайною людиною.

 

Читайте також: Пацієнт радше мертвий


Та в «Боярині» Леся міркує вже не від імені міфологічних персонажів, а намагається оцінити українські сторінки історії. Потрап­ляння до Москви козацької доньки Оксани з чоловіком, який подався на службу цареві, розгортає контраст між двома світами культури. Безправ’я жінки, хай вона тепер і вельможна пані, доповнюється розмислами про те, якої межі сягає людська здатність іти на компроміс, аби цілковито не втратити гідності. А от прикладом того, як у межах української культури можна осмислювати ключові для європейської літератури сюжети, є драма «Камінний господар». Українка тут не просто демаскує патріархальну систему з популярною ідеологією «донжуанства», а демонструє нездатність удаваного супермена бодай на індивідуальний учинок, оскільки все його існування залежить від маніпулювання жінками.


Як видно, зовсім не поодинокі образи сильних жінок, які мало не програмно заявлені у Лесиних драмах, не виявляють випадкові недоладні перекоси соціального буття, а показують драматичність людської особистості. Їхнє повноцінне існування в світі залежить від зусилля самореалізації та захисту своєї ролі дієвого суб’єкта.