Максим Нестелєєв

Соціальна дилема

5 Листопада 2020
Бути чи не бути у фейсбуку, постити чи не постити в інстаграмі, твітити чи не твітити зрозуміло де — ось питання. Не такі страшні віруси й пандемії, бо вони минущі, як медіавіруси й інфодемії, бо вони з нами назавжди, відколи ми вирішили зареєструватися в соціальних мережах.

У вересні компанія «Нетфлікс» випустила документальний фільм «Соціальна дилема», у якому колишні розробники й дизайнери гуглу, пінтересту, інстаграму й фейсбуку розповідають про халепу, яку вони зробили. Виявляється, їхні колишні роботодавці змушували їх створювати новий наркотик, що завдяки хитромудрим алгоритмам може самопокращуватися, досліджуючи своїх споживачів, а точніше — слідкуючи за ними 24 години на добу 7 днів на тиждень. Граційна невідпорність нового наркотика полягає в тому, що він робить людей безнадійно залежними, хоча маскується під корисний, зручний і абсолютно необхідний кожному інструмент. Ідеться про соціальні мережі, у які ми потрапили, спокусившись перспективою необмеженого задоволення одного з наших базових біологічних імперативів: потребою спілкування. Організм отримує трошки дофаміну щоразу, коли нам приходить сповіщення про нове повідомлення, лайк чи коментар: нам пишуть, а отже, ми потрібні!

 

Читайте також: Життєрадісні й некомпетентні


Звичайно, інтернет-комунікація ніколи не замінить реальної розмови, однак вона дає незнані досі можливості миттєвого обміну інформацією з тими, хто перебуває дуже далеко й до кого в нинішні карантинні часи інакше ніяк не дістатися. Хоча наша інформаційна доба насправді вже давно такою не є, вона переважно дезінформаційна, адже, як свідчать дослідження MIT (наведені в документалці), фейкові новини у твітері поширюються у шість разів швидше за достовірні. Звичайно, фейки цікавіші за реальність, та й поширювати їх приємніше, аніж буденні події, але завдяки такій гонитві за сенсаціями корпорації заробляють на нас гроші в обмін на пришвидшене спілкування й підключеність до стрімкого потоку строкатої інформації, змушуючи поглинати гігабайти реклами. І виправдання, що ми нечасто купуємо те, що нам хочуть утелющити, б’є повз ціль, адже, як зауважують герої «Соціальної дилеми», якщо ви не купуєте продукт, то продуктом стаєте самі. І йдеться навіть не про окремі відомості про певну особу, а загалом про людину з її інтересами та купівельною спроможністю. Отак будуючи утопію, ми збудували антиутопію.

Корпорації заробляють на нас гроші в обмін на пришвидшене спілкування й підключеність до стрімкого потоку строкатої інформації, змушуючи поглинати гігабайти реклами

 

Дуглас Рашкофф, автор теорії про медіавіруси, констатує наше хибне розуміння самої суті стосунків людина — машина: «Ми більше не використовуємо технології настільки, наскільки вони використовують нас. Із кожним свайпом наших пальців по смартфону той стає розумнішим щодо нас, а ми — дурнішими щодо нього». В одній зі своїх останніх статей 1994 року філософ Карл Поппер стверджував, що людство загине через безвідповідальне телебачення, бо воно може зруйнувати культуру, яка для нього є «боротьбою проти насилля». Адже культурний прогрес можливий, якщо ця боротьба триває, а ТБ тут є загрозою, бо проповідує культ насильства. З поправкою на час треба визнати, що його передбачення аж ніяк не позбавлене актуальності. Алгоритми соцмереж (зокрема механізм рекомендацій) дійсно посилюють поляризацію в суспільстві, що знову відкидає нас до небезпек трайбалізму.

 

Технології здатні пробуджувати найгірше в соціумі, і колишні розробники великих корпорацій чітко розуміють, що соцмережі цілком спроможні посіяти хаос і розкол у суспільстві та призвести до громадянської війни. Так, розквіт соцмереж сприяє популяризації популістів і правих політиків, і кожна передвиборча ситуація в кожній країні, коли інтернетні алгоритми починають умикатися максимально, уже схожа на невеличку громадянську війну, що тимчасово може розсварити навіть найближчих родичів.

 

Читайте також: Наслідуй імітатора


Психологи зауважили, що після 2009 року (коли справді соцмережі стали масовими) діти як найвразливіша категорія частіше (подеколи зростання сягало 190%!), порівняно з попереднім роками, потрапляли в лікарні з депресією та тривожністю, а також вчиняли спроби самогубства. Не отримуючи вдосталь соціального схвалення (бажаної кількості позитивної комунікації), вони починають необ’єктивно себе оцінювати, їхня самооцінка знижується, і психіка цього не витримує. Люди живуть у власній соцмережній бульбашці та вважають, що цілком свідомо й на власний розсуд обирають те, що хочуть. Натомість їхні кліки в потрібному напрямі скеровують тисячі дрібних технологій. Отак, на думку Шошани Зубофф, ми всі стаємо учасниками певної бізнес-моделі, яка є наріжним каменем сучасного наглядового капіталізму.


Американський науковець Едвард Тафті справедливо зазначає, що тільки дві індустрії називають своїх клієнтів користувачами: наркотики і програмне забезпечення. Ми використовуємо, нас використовують — нормальні стосунки, поки обом сторонам усе подобається. Можна, звісно, вийти з матриці, видалити свій профіль, скажімо, з фейсбуку, звільнитися з роботи, утекти з міста та якнайдалі сховатися від соціуму і дилем, як Волден у культовому романі Генрі Девіда Торо. Проте справжня проблема нікуди не зникне, адже людський розум здатен вигадати і вакцину від коронавірусної хвороби, і смертоносний комп’ютерний вірус, від яких не сховатися ні під ковдрою, ані в теплій ванні. Зрештою, це ще наприкінці ХІХ століття чудово розумів і сформулював Іван Франко у «Зів’ялому листі»:


Сам від себе геть, за море
Я тікаю… Чи втечу?
Я — кайданник! Власне горе
За собою волочу.