Тарас Лютий

Значення й присутність

22 Жовтня 2020
Не всякого можна здивувати тим, що інтелектуальний світ живе значеннями й інтерпретаціями, а з їхньою допомогою постійно прагне влади.

Втім, ця теза до того занепокоїла сучасного теоретика літератури й культури філософа Ганса Ульриха Ґумбрехта, що він вирішив її суттєво скоригувати, написавши книжку «Продукування присутності. Що значення не може передати». Віднедавна ми маємо нагоду читати її в перекладі Івана Іващенка.


У «присутності» відчувається людський стосунок до об’єктів, які впливають на наші тіла, тоді як «продукування» оприявлює просування цих об’єктів у просторі. В часи самоізоляції нам бракує безпосередньої присутності: скажімо, мурів давнього міста чи відвідин футбольного матчу, перебування в концертній залі, де виконують музичні твори, прогулянок улюбленими вуличками, торкання дерев, звичного сидіння на лавці в затишному місці, регулярних зустрічей із друзями, позаяк з ними просто добре бути поруч. Жодне дистанційне читання лекцій, хай якими цікавими вони є, не замінить близькості учасників процесу, бо вона щось таки та й важить. Тоді відчуваєш наповнення простору об’єктами, зв’язок з якими розкривають наші тіла. Після картезіанського розподілу на мислячу та протяжну субстанції статус розуму непомірно зріс.

 

Читайте також: Ідеологія: любити, ненавидіти чи розуміти?

 

Це підносило рефлексію над відчуттями, сприяло відстороненому спогляданню й легітимації знання. Світ бачився осмисленим, що більше створювалося активних розумових інтерпретацій. Видається, ніби на добре, якби не одне «але». Таке знання є не тільки спекулятивним. Його приховують, конструюють на всяк лад, а якщо треба, то й легко маніпулюють ним. Зовсім інша річ — потрапляння в ситуацію подієвості. Що це таке? Достатньо взяти християнське таїнство Євхаристії, де хліб і вино буквально сприймаються за Христову плоть і кров. То в протестантизмі вони вже перетворилися на символи тіла Спасителя. Те саме й у середньовічних містеріях: актор, який грав Юду, міг бути повішений, а того, хто виконує роль Христа, глядачі могли закидати камінням. Ефект присутності має вражати.


Одначе з просвітницьких часів запанувала думка, що будь-яке знання мусить пройти крізь цідило критичного розуму, щоби кардинально змінювати світ.

 Мабуть, безглуздо відмовлятися від здобутків «культури значення» на користь лише «культури присутності». Радше йдеться про коливання між ефектами, що виникають у цих типах культури. Важливо дотримуватися балансу між ними

 

Від XVIII століття слово «суб’єкт» позначає того, хто продукує нове знання. Щоправда, довелося наштовхнутися на неабияку трудність. От як упоратися з тим, що інтерпретатори здатні напродукувати силу-силенну суперечливого знання? Усунути це пропонувалося певними процедурами. Якщо ранньомодерний суб’єкт пильнував хіба що за тим, щоб достатньо відсторонитися від об’єкта, то з ХІХ століття доводилося стежити за своїми власними споглядальними актами. Ще одне уточнення: знання про світ не бачилося як його прямий відбиток, а доповнювалося спеціальними поясненнями, як то подибуємо в ідеалізмі Геґеля чи еволюціонізмі Дарвіна. Усталення суб’єкт-об’єктної парадигми завершила феноменологія Гуссерля, згідно з якою поза свідомістю об’єкти недоступні. Для порядку годиться додати й герменевтику як мистецтво інтерпретації. Урешті з’ясувалося: спостереження за об’єктами завжди опосередковане, а без включення органів відчуття в дослідження світу його картина буде геть куцою.

 

Читайте також: Країна Мрій


Отже, видається, що між світом і людиною існує не безпосередній стосунок, а опосередкований якоюсь системою значень, які постали в результаті застосування інтерпретації. Виникає запитання: яку нематеріалістичну альтернативу вдалося б запропонувати або ж чи можливі в межах гуманітарних наук інші засоби осягання світу? Ще Ніцше започатковує критику метафізичного (позатілесного) мислення. Слідом і Гайдеґґер наполягає на тому, що Буття не зводиться до конкретних чи абстрактних значень, а передбачає особливі відносини з ним. За зразком «ідеальних типів» Вебера Ґумбрехт запроваджує два поняття — «культура значення» й «культура присутності». У першій панують установлення розуму у формі інтерпретацій суб’єкта, який своїми новаціями доповнює й змінює світ (давньоримська політика, європейський парламентаризм), у другій здійснюється приведення тіла і його виразних почуттів у відповідність до ритміки світу, коли простір стає первісним виміром узгодження людини та речей (об’явлення, таїнства, епіфанії), що вельми нагадує взаємодію з об’єктами в естетичному переживанні.


Мабуть, безглуздо відмовлятися від здобутків «культури значення» на користь лише «культури присутності». Радше йдеться про коливання між ефектами, що виникають у цих типах культури. Важливо дотримуватися балансу між ними, як це роблять танцюристи в аргентинському танго: якщо слухати тільки слова пісні, неможливо тримати темп руху, і навпаки. Так само, читаючи книжку, важко знехтувати інтерпретаціями. А проте, сприйняття змісту книжки залежить також і від її фактури, шрифту, носія тощо. Тож якщо інтерпретацій виникає чимало, то чому те все не може статися з ефектами присутності? Щоразу зовсім інакше сприймається блискавка, оркестрова композиція, гра. Усе це спричиняється мало не до насильства над нами, подібно до театру жорстокості Арто. Таким чином, присутність є ключовою ознакою людського буття. Та наскільки повною вона буде без Ґумбрехтової інтерпретації?