Тарас Лютий

Раблезіанські оповідки

8 Жовтня 2020
Порівняно з більш відомими авторами ренесансної літератури ім’я Франсуа Рабле в свідомості пересічного читача нині, мабуть, не викличе стійкої прив’язки до його героїв.

Звісно, Ґарґантюа з Пантаґрюелем дехто таки згадає. Проте якоїсь виразної асоціації, на кшталт битви Дон Кіхота з вітряками чи драматичного монологу Гамлета, не виникне. Щоправда, мотив захланного ненажери то там, то тут усе-таки виринає в попкультурі. Або ж ілюстрації з народної низової традиції, ба навіть сороміцького гумору. Якщо читач витримує стилістично незвичні, гротескні, провокативні, як для нинішнього письменства, авторські вступні привітання п’яницям і гультяям, йому буде з чого пореготати та поміркувати в цій історії. Рабле запрошує в особливий світ, позаяк описує не простих людей, а велетів. А що героями вони стають не відразу, то наша увага прикута до багатьох деталей їхнього духовного зростання. Та, виявляється, воно часто присмачене відправами людського організму: твір рясніє описами і обжерливості, і дефекації. Хай там як, маємо справу з численними дивацтвами, хоч і не лише такими.


Візьмімо народження Ґарґантюа (названого так за велику горлянку). Перед появою сина на світ у найяснішої королівської пари Грангузьє та Ґарґамелі його матері довелося носити плід аж цілих одинадцять місяців, а на додачу вродити нащадка через ліве вухо. А кмітливість хлопчини виявилася ще змалку. І не в тому, що він повсякчас їв і спав, а приміром, у мистецтві знайти собі… підтирку. Як бачимо, Рабле не боїться змішувати фізіологічні пасажі зі зразками високої культури. Та чи шокували подібні речі тодішню публіку так, як вони можуть вражати нас тепер? Особливість натури Ґарґантюа показана ще й у той спосіб, що він не пристає до розхожого трибу існування, адже бавиться дзвонами з паризького собору чи готовий потопити бундючний натовп у сечі, напудивши на всіх згори. Та й офіційна церковна освіта не надто йому до вподоби, бо школить за неоковирними лекалами. Як уважає татусь Ґранґозьє, вона лише отупляє. Тому вчитель Понократ наставляє юнака в усіх буденних ситуаціях, що робить Ґарґантюа справедливим і милостивим.

 

Читайте також: Ідеологія: любити, ненавидіти чи розуміти?

 

Справжній шанс показати себе випадає Ґарґантюа в часи, коли його країну занапащає король Пикрохол (Гіркожовчний), а війну спричиняє дурнувата перепалка між пастухами та пекарями двох держав. Отоді велет із соратниками завиграшки руйнує фортецю завойовника, побіжно вичісуючи з чуприни, ніби мух, ядра ворожої артилерії. На початках історії тільки й устигай стежити за чергуваннями баталій і бенкетів, допоки ненависника не погромлено. В тому поході Ґарґантюа неабияк здружився з братом Жаном, ченцем, який не побоявся боронити монастирський сад від непроханих зайд. У нагороду за спільну перемогу Ґарґантюа будує для товариша Телемське абатство.

Рабле запрошує в особливий світ, позаяк описує не простих людей, а велетів. А що героями вони стають не відразу, то наша увага прикута до багатьох деталей їхнього духовного зростання

 

Тамтешній статут вартий окремої згадки. Для прикладу, туди рівночасно допускалися чоловіки й жінки, здебільшого молоді та гарні. Не схвалювалися цнотливість, аскетизм і послух. Натомість заохочувалися всілякі блага й задоволення. Проте в обителі не було ледацюг і невігласів. Рабле малює утопію, знаючи, що саме протиставити католицькій системі, яку спізнав замолоду, коли був ченчиком. Понад усім стояло правило: вчиняй як заманеться. На перший погляд, це типовий заклик до розгнузданості. Але ж іще Августин сказав: «Люби і роби як хочеш» (Dilige et quod vis fac).


У віці 444 років у Ґарґантюа народився син. Та такий здоровезний, що його мати Бадбек (Роззява) померла при пологах. Нарекли дитинчатко Пантаґрюелем, тобто «Усеспраглим». Іще немовлям він легко уминав пів корови, а якось знічев’я роздер ведмедя, тож стримати його можна було тільки ланцюгами. А коли прийшов час навчатися, хлопець, як колись і батько, подався до Парижа. Там він ледь не задавив чолов’ягу, який оздоблював своє мовлення латинізмами (певно, щоб видаватися мудрішим). Окрім ознайомлення з хитромудрими книжками, Пантаґрюелю вдалося побрататися з Панурґом (означає «пройдисвіт, крутій», себто трикстер), який балакав багатьма наріччями та ще й хвацько врятувався з турецького полону. Надалі цей персонаж відіграватиме роль другого боку Пантаґрюелевої особистості, його «тіні».

 

Читайте також: Алергія

 

Про це засвідчив випадок, коли знаний учений Таумаст вирішує позмагатися з Пантаґрюелем. Тоді Панурґ і пропонує спочатку випробувати себе як учня Пантаґрюеля й упевнено перемагає в диспуті. Сам Пантаґрюель на той момент опанував чимало наук і навіть улагодив суперечку двох затятих позивачів, Сраколиза і Пийвина, вправно відповівши на їхні безглузді звинувачення один проти одного не менш добірною нісенітницею. А коли на рідний край напали дипсоди, Панурґ виявляє надприродні вміння: воскрешає обезголовленого вчителя Епістемона (Знавця), хоча тому вельми сподобалося в пеклі. 

 

Рабле на всяк лад регоче з усюдисущих пройдисвітів і шарлатанів. Та щоб сповна відчути глибину цієї сатири, необхідно зануритися в стихію гіпербол, якими автор і пропонує вимірювати життя. Адже те, що нерідко видається хибним і перебільшеним, не раз спростовує вимоги, які дехто виголошує з несамовитою пихою. До таких ситуацій і пасує сміх, оскільки вмить перевертає все догори дриґом, показуючи, якою кумедною видається самовпевнена серйозність.