Катерина Барабаш

Старі розбійники на роздоріжжі

18 Вересня 2020
Минулого понеділка в центрі Сочі з динаміків лунала пісня «Біловезька Пуща». Водночас в аеропорту Аляксандра Лукашенку зустрічали сочинські чиновники.

Чиновники були в масках — або через сором перед пацанами, або ж вони приховували посмішки; бацька йшов із відкритим є… пардон, забралом. Він, як завжди, був бадьорим і час від часу бив себе по руці, щоб не подати її завчасно. Але відчуття, що прибув прохач, який проштрафився, напрошувалося саме собою. Путін царствено прийняв Лукашенку в резиденцій «Бочаров ручей», із якої не вилазить майже рік, оголосив про рішення відтягнути від кордону підрозділи силовиків і позичив Білорусі $1,5 млрд. Мабуть, у його очах ціна Білорусі невисока: у 2013-му Януковичу Путін обіцяв $15 млрд. Також російський президент похвалив бацьку за його плани щодо зґвалтування Конституції — бо його досвід засвідчив, що Конституція загалом не проти. А про що вони ще там говорили, нам не сказали і, напевно, не скажуть. Путін любить гучні заяви, які в дивний спосіб щоразу вводять усіх в оману, змушуючи повірити в їхню щирість. Наприклад, 1 березня 2014 року він оголосив про можливість уведення військ в Україну. А зараз заявив про створення посилених підрозділів на кордоні з Білоруссю. І що? Якби Путін справді хотів увести війська в Україну чи Білорусь — можна не сумніватися, він це зробив би. Коли йому треба було вступити у війну з Сирією, він не робив жодних гучних заяв, на сирійських аеродромах просто почали з’являтися російські літаки. Коли крав Крим, то також не афішував своїх дій, а просто тупо й нахабно відправив туди військових. Якби Путін хотів надати Лукашенці силову допомогу — він її просто надав би. Зрештою, Путін — верховний головнокомандувач, то навіщо йому когось попереджати чи перед кимось звітувати?

 

Читайте також: Ігор Кизим: «Росіяни сприймають Білорусь як свою вотчину»


У випадку з Лукашенкою Путін нічого цього не зробив. Півтора мільярда — це подачка, заохочення за те, що приповз. Як написав вірний путінський політолог Сєрґей Марков: «Лукашенка вчасно схаменувся, на відміну від Януковича, і Росія рятує. Росія завжди рятує тих, хто просить. Повернення блудного сина — це великий біблійний сюжет». Ось так. Насправді, звичайно, Лукашенка Путіна не просто дратує — він уже поставив на ньому хрест, хоча на словах підтримує, навіть привселюдно оголосив його легітимним. Але ціну путінським словам ми добре знаємо. Те, що Лукашенка — політичний труп, не здогадується, здається, лише він сам. А мати справу з трупом не хочеться нікому. Тому в Путіна, судячи з усього, інший план, значно небезпечніший за введення військ: повзуча інтеграція. Звичайно, жоден кримський варіант тут не пройде: на відміну від України, у Булорусі немає того нещасного й затюканого російськомовного населення, яке треба захищати. Тут усе населення російськомовне. Тут немає поділу на Схід і Захід — того поділу, яке дало Росії змогу розпочати війну на Донбасі. З одного боку, це значною мірою і стало перешкодою для прямого російського вторгнення, а з іншого — відсутність здорових націоналістичних сил позбавляє протест радикалізму, надає йому перебільшено інтелігентної інтонації. Мовляв, «у нас тут не Майдан» — приблизно так час від часу висловлюються учасники протесту, проводячи жирну розділову смугу між подіями зими 2014-го в Києві та серпня–вересня 2020-го в Мінську.

Найбільше російському диктатору зараз вигідно застовпити за своєю людиною місце білоруського президента. Це не надто важко з огляду на те, що майже всі кандидати в президенти страждають від очевидного проросійського спрямування


Іноді приблизно так само висловлюються і російські прихильники білоруського протесту. Мовляв, он які білоруси молодці — усі такі інтелігентні, навіть черевики знімають, перш ніж залізти на лавочку. Не те що Майдан — там і бруд, і кров, і жертви, і палаючі покришки. Імовірно, в Києві просто не встигли всім роздати білі рукавички й білі пальта — ось і лажанулись.


Одразу жваво уявляєш: іде на Росію, скажімо, Наполеон, а росіяни: «Ні-ні, ми не опустимося до насильства, ми не хочемо, щоб як у Києві, ми за мирний протест». Можна, звичайно, згадати євреїв, які тихо пішли з Єгипту замість того, щоб протестувати, але їм було куди йти, їм обіцяли, до того ж не будь-хто… Хоча й досі не можуть розсьорбати. Тому силою підтримати режим Лукашенки Путін не хоче, навіть попри те, що бацька винувато приповз і змінив риторику на протилежну: якщо раніше він вимагав рівноправності, то тепер на зустрічі вже називав Росію «старшим братом». І сума кредиту — $1,5 млрд (проти $15 млрд Януковичу) красномовно свідчить про не дуже впевнену зацікавленість у дружбі з майже поваленим диктатором. Але й насильницької зміни влади в Мінську Путін також не хоче.

 

Читайте також: Кремлівські інтриги як загроза Мінську

 

Багато хто думає, що це тільки через острах повторення такого самого сценарію в Росії, але навряд чи потенційні російські протести Путіна аж так хвилюють. Досвід торішніх літніх акцій у Москві засвідчив, що люди поки що не готові до радикальних протестів, як у Києві чи Мінську. Хоча, звичайно, приклад Хабаровська, де народ знову й знову виходить, Путіна насторожує. Але щодо Мінська, то силовий варіант там йому не годиться. Його цілком влаштовує мирний протест, який нині здається вже нескінченним і дещо сповільненим. Цей сповільнений темп Путіна також влаштовує — він дає йому час на підготовку до виконання свого плану. Найбільше російському диктатору зараз вигідно застовпити за своєю людиною місце білоруського президента. Це не надто важко з огляду на те, що майже всі кандидати в президенти страждають від очевидного проросійського спрямування. Будь-хто з лідерів опозиції його так чи так влаштовує — жоден із них поки що не помічений в антипутінських і антиросійських заявах. Щоправда, напередодні візиту Лукашенки до Росії Святлана Ціханоуська дала гнівну відповідь Путіну, нарікаючи, що той вважає за краще спілкуватися з диктатором, а не з білоруським народом. Але по-перше, Ціханоуську як потенційного президента ніхто серйозно не розглядає, а по-друге, риторика обраної лідерки здебільш відрізняється від її риторики у статусі кандидатки. 


Хоч це все й сумно, хоч Путін і гопник, але мистецтвом тактики він володіє. Тому зараз він, швидше за все, не робитиме жодних різких рухів. Але також не робитиме і якихось очевидно приязних кроків щодо Лукашенки — той уже не його фаворит і, як кажуть англійці, не його чашка чаю. Хижакові завжди потрібна свіжа кров.