Максим Нестелєєв

Життєрадісні й некомпетентні

5 Вересня 2020
Колись дуже давно в одній далекій галактиці у певній всеукраїнській мережі книгарень запровадили поширений у світі метод маркетингового дослідження. Як наслідок, один таємний покупець випадково чудово охарактеризував одну продавчиню-консультантку: «життєрадісна й некомпетентна» — і водночас дивовижно точно, хоч і невимушено, описав цілу генерацію або, песимістично кажучи, цілу добу.

Оптимісти й песимісти — одвічні ідейні вороги, які постійно чубляться через якісь дрібниці: їм, бідакам, не дає спокою навіть вода у склянці. Розрізнити їх неважко, бо оптимісти на останні гроші купують гаманець, а песимісти фінансують оптимістам таке марнотратство. Інколи, щоправда, в їхню дискусію втручаються занудні реалісти, але цю категорію громадян зараз до уваги не братимемо. Подейкують, що першим про оптимістичний світогляд обґрунтовано написав німецький філософ Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц. Латинське optimum («найкращий») він пристосував до своєї концепції «теодицеї», боговиправдання, переконання в тому, що попри наявність зла ми «живемо в найкращому з можливих світів», яким керує добрий Бог, що «завжди обирає найкраще». Із Ляйбніцом іще за життя почали запекло полемізувати, зокрема найцікавіше це дещо пізніше вдалося зробити Вольтеру у філософській повісті «Кандід, або Оптимізм». У ній він уперше вжив слово «песимізм» (лат. pessimus —  «найгірший»), кепкуючи з нашого «найкращого світу», у якому повсякчас відбуваються різні неподобства, наприклад, сумнозвісний Лісабонський землетрус 1755 року. Ця катастрофа, яку супроводжували пожежі й цунамі, майже повністю знищила місто та передмістя, до того ж тоді загинуло близько 50 тис. мешканців, а 85% усіх будівель перетворилися на руїни.

 

Читайте також: Сергій Горбачов: «Тієї системи освіти, яка була в нас ще на початку березня цього року, уже немає»


Але де той Лісабон, коли в Україні здавна звикли жити за принципом «Хто не хитрий, той дурний» (або «Нахабство — друге щастя», але про нього — іншого разу), за яким надмірну життєрадісність тлумачать як брак хитрості, тобто майже стовідсоткову дурість. Натомість нікого не бентежить, що перед різними святами люди стоять у довжелезних чергах за делікатесами й різними смаколиками й натхненно бідкаються, що жити важко, грошей немає, а всі політики — свині (хоча не факт, що вони бачили першу серію «Чорного дзеркала»). Такі сцени змушують згадати влучне зауваження актора Джона Малковіча, що якось зазначив, як часом ніяковіє, коли дивиться на своїх голлівудських колег, які старанно грають на екрані горе й нещастя, бо ж урешті-решт «це лише страждання мільйонерів».

Компетентність — священна корова сучасної педагогіки, некомпетентність — священне гасло сучасної доби, де шабаш аматорів і псевдоекспертів частіше скидається на бенкет під час чуми, а самотній голос професіонала видається закликом мити ПАЛУБУ на «Титаніку»


Щоправда, молодь на цей український життєвий принцип уже не надто зважає, відповідаючи на більшість складних викликів утечею в показний інфантилізм, коли простіше поставити кільканадцять превеселих смайликів, замість силкуватися пояснювати свій справжній настрій. Що, звісно, ніколи не заважає трішки пограти в задумливих і перейнятих «світовою скорботою» шекспірівських трагічних героїв, адже, як зауважував парадоксальний Оскар Вайлд, песимізм вигадав Гамлет. Коли звикаєш удавати, то можна навіть усе життя імітувати активну діяльність удома й на роботі, якщо, звісно, довкола панує кричущий непрофесіоналізм. Компетентність — священна корова сучасної педагогіки, некомпетентність — священне гасло сучасної доби, де шабаш аматорів і псевдоекспертів частіше скидається на бенкет під час чуми, а самотній голос професіонала видається закликом мити палубу на «Титаніку».


Іще одним свідченням нинішнього тріумфу некомпетентності є популярність кідалтів як медійних персонажів, що показово не бажають дорослішати на знак протесту проти всього того, що обіцяє їм світ дорослих: конкурентну боротьбу за сумнівні та швидкоплинні винагороди, освячені капіталістами й популістами. І саме тут чатує пастка, якої годі оминути: коли критикуєш молодь, то, хай скільки тобі років, це завжди звучить як буркотіння літнього маразматика. Сумна правда життя полягає в тому, що в певному віці (або точніше — настрої) починаєш зауважувати, як впадаєш у бридкий самому собі настрій, коли не розумієш, а тому не сприймаєш молодші покоління, легковажиш їхніми зацікавленнями й цінностями.

 

Читайте також: Навчання на власний розсуд

 

Щоб продовжити аналогію, яку вони навряд чи зрозуміють, відчуваєш, що поступово перетворюєшся на харизматичного хруща з геніального радянського мультика Едуарда Назарова «Пригоди мурахи» (1983), який підвозить головного героя й на всі його ремствування відповідає з характерною й незабутньою інтонацією: «Ех, молодь...».


Хай там як, а конфлікт умовних батьків і дітей — одвічний, та й «молодість — завжди помста», за словами Блока. Звісно, ідеал недосяжний, і коли обираєш між сумним і некомпетентним та веселим і некомпетентним, вибір насправді прикро очевидний. Тож краще некомпетентно поквапитися й посміятись, аніж компетентно задуматися і зажуритися, почувши таку розмову:
— Я фотограф, блогер, інстаграм-модель і письменник-початківець. 
— Я також нічого не вмію.