Тарас Лютий

Сила неспокою

28 Серпня 2020
На перший погляд ця історія небувала. Проте скількох вона змусила застановитися, а то й тихцем схлипнути?

Невже Міґель де Сервантес писав її для втіхи, бо хіба так буває, щоби розум аж настільки сусідив із безумом? І як сталося, що вбогість Дон Кіхота об’явилася безкорисливим спогляданням, а не пожаданням світу? А розпізнавати хисти Рицаря Сумного Образу чи не найкраще вдавалося Міґелю де Унамуно в «Житті Дон Кіхота і Санчо».


Хтозна, либонь, якби не дозвільне холостяцтво, п’ятдесятилітній чолов’яга навряд чи вкрай здитинів би. А так читання романів під’юдило його до слави, забравши глузд, але не позбавивши хвалькуватості. Так і відбулося духовне переродження Дон Кіхота: довелося навіть залишити свою колишню подобу на ймення Алонсо Кіхано, цнотливо закохатися в даму свого серця Дульсінею й податися куди очі світять за подвигами, узявши приклад зі святих угодників. Лицар, який лякався чуттєвої любові, ніскільки не боявся смертельної загрози. Шаленство полегшувало йому потребу стинати голови душогубцям і кривдникам. А на додачу Сервантес дав цьому знайдибіді в допомогу зброєношу, щоби хтось усе ж зміг запевнити звитяжця у правильно обраному шляху. Санчо Панса хоч і вважає свого пана невиправним причинним, проте й сам чудово тямить, як підтримати його відчайдушність не менш очманілим простацтвом. Для Санчо харизма Дон Кіхота була такою, що ненароком могла переважити силу земного тяжіння. Одначе віра джури в рицаря не сліпа, оскільки живиться сумнівами й неодноразовими суперечками, ба навіть бунтами. Бо врешті виявилося: вірити в героя не менш важливо, ніж геройствувати самому. Такі вони протилежні характери, зовсім безпорадні поодинці.

 

Читайте також: Мандрівка вглиб себе


Отож Дон Кіхот перебуває в реальності сили своєї віри, хоч усякий зустрічний по-різному до нього ставиться. У рицарі його посвячують шахрай і дві сприйняті за панянок повії. Козопасів він зачудовує предивною балачкою, адже промовляє сокровенним словом, ніби до Господа чи власного єства. Звільнений ним від побиття багатієм наймит утішений, але щойно спаситель поїде, замість платні хлопця знову відшмагають, а отже авторитет рятівника похитнеться. Гендлярі з Толедо не хочуть визнати краси допіру незнаної Дульсинеї. Силкуючись їх провчити, горе-витязь ставма летить із коня під їхній регіт, проте не втрачає самовладання, бо живе служінням і знає ким хоче бути. Його битви з вітряками чи лантухами з вином свідчать: у важливій справі довіряй собі. Овечі отари скидаються на ворогів, яких він нещадно коле списом, за що чабани вибивають його з сідла.

 Ідеалізм донкіхотства нагадує спробу втілити Божу волю, звільнитися від ідеології здорового глузду, що не дає проявитися унікальності. Щоб похитнути, струсонути встановлений пасивною більшістю уклад, знадобиться дещиця абсурду

 

З щирим серцем шляхетний гідальґо визволяє каторжан — людей, пригнічених владою, бо ж за карою має йти прощення, а не помста. І дарма, що вони того вчинку не оцінили сповна — подвиги не потребують компенсації. Із таких деталей і формується доктрина, що її Унамуно називає донкіхотством, або філософією Дон Кіхота: мудрістю невмирущої віри, творенням істини, умінням дослухатися до серця. Вона несумісна з фактами природної реальності та її досвідом. Ідеалізм донкіхотства нагадує спробу втілити Божу волю, звільнитися від ідеології здорового глузду, що не дає проявитися унікальності. Щоб похитнути, струсонути встановлений пасивною більшістю уклад, знадобиться дещиця абсурду. На відміну від Дон Кіхота, уява Санчо розбурхує конкретні пожадання. Йому кортіло мерщій монетизувати мрії, стати хоча би губернатором острова. За цією логікою, бовдуром є той, хто не скористався з якоїсь нагоди, а розумахою, кому таки вдалося дещо урвати, нехай для цього довелося прикинутися йолопом. Та хіба велич вимірюється користю? Людині не стати особистістю за чітким розрахунком. Розімкнути обмеженість можна, зробившись дарувальником, якому, крім розсудливості, потрібні також сердечні почуття. І цього ще замало. Щоб пробудити ближніх зо сну зарозумілості, не завадить уживати різних засобів. Авжеж, знайдеться багато тих, хто відає про диктат нав’язливого розсуду. Щоправда, наш Дон Кіхот є для них розвагою, об’єктом кепкування, а зовсім не воїном, який кидає виклик дрімотному болоту світу. Такі вже їхні розваги знічев’я.

 

Читайте також: У подвійній неволі 


Та не вважаймо заповзятого мрійника довершеним дурнем. Хибно мислити, буцімто він геть не зауважує млина чи корчми. А раптом для нього то лише моделі, з яких виростають велети чи цитаделі? Тим самим робом учиняє дитина, осідлавши патик, ніби коника. Розпізнавати реальність гідальґо цілком здатен. Його зустріч із левом якраз і була такою перевіркою, вельми схожою на ту, якою Бог випробовував віру Авраама. Коли один зі священнослужителів на догоду посіпакам називає Дон Кіхота Дон Ідіотом, того це ніскільки не ображає. Позаяк він не визнає клірика за людину правдивої віри. Одна річ — бачити видіння, зовсім інша — вдавати, що їх бачиш. Отут сила донкіхотства значно переважає, позаяк непідробна. Філософ Дон Кіхот є вчителем мужності, яка дає змогу подолати внутрішні тривоги і сприяє запаленню духу самості. Хитромудрий пастир неспокою не просто винаходить себе, кажучи, що іншого такого немає. У власних візіях він набуває справжності. Це не прислужник фанаберій, адже для відстоювання ідеалу здатний і на брутальність до себе й інших. Проте йому властива неабияка ніжність, а отже безпосередність, що видається посміховиськом тільки для ницих і погордих.