Тарас Лютий

Фаустівська культура

6 Серпня 2020
У минулому дописі (див. Тиждень, № 31/2020) було порушено тему Фаустового двоєдушшя.

Натомість у другій частині поеми Ґете показує зовсім іншого, наснаженого новим прагненням Фауста. Освальд Шпенґлер протиставив розважливій античній (аполонійній) культурі непосидючу сучасну західну (фаустівську) культуру, сповнену заповзяття до активного підкорення світу. Власне, літературний Фауст після випробувань роз’ятреної душі сповна готовий перейти до справи. Мефістофель, як завжди, поруч із ним. Тепер історія розгортається при дворі імператора. Послужливий біс не марнує нагоди скористатися з безпорадності в правлінні країною. Охоче вдаючи блазня, він навипередки розкидається порадами з державного облаштування. Та тільки всі вони схожі на паравани: чого тільки варта пропозиція додатково випустити гроші за браку фінансів? Ґете викриває плитку орієнтацію людини на позірність. Видаватися й зужиткувати, ніскільки не докладаючи зусиль: хіба ця максима не застосовна й до нинішніх реалій?


Фауст не хоче бути удаваним дієвцем. І його старання оцінені. Щоправда, імператорові знову забажалося чудес: неабияк закортіло, щоб поважний Фауст дістав із потойбіччя тіні античних Париса й троянської Гелени. Мефістофелева підтримка тут мінімальна — він не зарадить у язичницьких ділах. Довелося самотужки вирушати поза світи. Несподівано Ґете запроваджує образи повабних магічних сил — таємничих Матерів. Предвічне царство, яке охороняють малозрозумілі прояви жіночого роду, є поєднанням принадливого й смертоносного. У доменах незбагненного Фаустові повелося. Але на читача чекає, як для чарівної оповіді, несподіваний, а як для повсякденної — цілком закономірний фінал витівки. Він хоче обійняти прекрасну Гелену, але її тінь притьмом розсіюється. Ідеалом не заволодієш, як річчю. Його завдання надихати. У цьому головний висновок для тих, хто воліє духовне перетворити на зужитну функцію.

 

Читайте також: Мандрівка вглиб себе


Словосполука «фаустівська цивілізація», яким нерідко позначається західний світ, символізує жагу практичного здійснення ідеалів. Ґете ніби наголошує: сфери духу та прагматики є окремими й важливими елементами. Якщо ставити за мету конче реалізувати мрію, світ обернеться прозаїчною місциною, виснаженою домаганнями користуватися здобутками прогресу. У цьому можна переконатися зі сцени, коли Мефісто завітав у лабораторію, де Ваґнер силкується синтезувати штучну людську істоту — алхімічного Гомункулуса. Та хіба світ і досі не б’ється в спробах сконструювати щось на кшталт штучного інтелекту чи клонувати людську подобу? В усякому разі Гомункулус символізує намагання якщо не перевершити Творця у створенні собі подібної істоти, то принаймні дорівнятися до нього. Людинка з колби володіє потужним знанням, але не має тіла. Потреба олюднення веде її до самогубства як пошуку реального втілення.

Словосполука «фаустівська цивілізація», яким нерідко позначається західний світ, символізує жагу практичного здійснення ідеалів. Ґете ніби наголошує: сфери духу та прагматики є окремими й важливими елементами


Після мандрівки Фауст поволі виходить з-під контролю Мефісто. Останній є його служивим супровідником, як того велить погоджений контракт. Проте Фауста не відпускає клопіт відшукати Гелену. Не без допомоги фантастично-міфологічних істот він таки досягає бажаного. Унаслідок їхнього дивного союзу народився прудкокрилий Евфоріон. Одначе пристрасно-непосидюча душа допроваджує нащадка до смерті — він падає з обриву в неабиякому піднесенні. Для Гелени це непоправна втрата: вона слідує за ним у царство тіней. Фауст наміряється затримати її, але в руках лишаються легкі шати. Дух античної культури — регулятивний чинник, повернутися до неї вповні навряд чи можливо. Тим часом Мефісто не до вподоби всі піднесені настрої Фауста. За таких умов його собі не підпорядкувати.

 

Читайте також: У подвійній неволі 


Насамкінець Фауст хоче послужитися людству. Врятувавши правителя від узурпатора, він упорядковує морське узбережжя й облаштовує державу. Ґете вкотре розгортає сюжет, у якому добрі наміри сусідять із трагедією. Филемон і Бевкида, старше подружжя, що мешкає на пагорбі при морі, репрезентують закостенілу рутину, яка протистоїть інноваціям. Фауст стоїть перед проблемою: на місці їхнього помешкання треба спорудити сторожову вежу. Утім, як збудувати, не зруйнувавши обійстя? Розв’язання цього завдання Мефістофелем було жорстоким і прямолінійним. Маєток стариків згорає, а ті з горя помирають. Фауст розуміє, що знову причетний до примноження зла. Сповнений каяття, він помічає, як до нього наближаються Турбота, Порок, Нужда і Гріх — сивокосі жінки-привиди. Лише Турботі вдалося дістатися його та засліпити. Тіло Фауста виснажується, та дух і далі сповнений сили. Підступний Мефісто знає, коли завдати остаточного удару. Він кличе демонічних лемурів, а ті риють могилу. Лязкіт лопат змушує Фауста вважати, що розпочато будівельні роботи. Це і є та мить, заради якої триває життя. Достатньо було це проказати, як умови угоди дотримано. Фауст помирає. Прагнення до змін не полишило його до скону, тож Мефістофель радіє зарано. Розтрата спокус була даремною. У цьому панегірику силі людського духу закодована теза: людині годі сподіватися на тотальну чудодійну підмогу. Ключові рішення та дії самостійні й непрості. А сходження догори повік не обійдеться без випробувань.