Тарас Лютий

Обличчям до майбутнього

24 Липня 2020
Найглибші драматичні осягання себе здебільшого стосуються усвідомлення минущості й пов’язані з кульмінацією, за якою колись настає неможливість змін.

 А щоб не зосереджуватися на цій малоприємній перспективі, ми вдаємося до пригадувань. Наші спогади передовсім вирізняються тим, що уявлення про себе колишнього невпинно порівнюються з собою теперішнім. Іноді спомини тішать, а часом їх хочеться позбутись, позаяк вони з якоїсь причини бентежні. В особистому житті не завжди схвалюються деякі попередні вчинки, а в суспільному не визнаються певні сторінки історії чи культури. Якщо нехтувати цими подіями, то вони знову повторюватимуться без жодних рефлексій. Лише якщо почати про це розмірковувати, то можна спробувати щось удіяти з тим, що заважає пізнавати себе й розвиватися.


Щойно наведений зв’язок теперішнього з минулим зазвичай сприяє фіксації видозміни нашої ідентичності. Коли ми пригадуємо себе в минулому, то говоримо з позиції частково доконаного стану. Тому вкрай необхідно максимально повно дізнаватися про минуле й пам’ятати його. А затим і намагатися відслідковувати якісь зрушення. Не менш важливо чітко описувати все, що відбувається з нами нині. Утім, перейматися лише вчорашнім або сьогоднішнім днем явно мало. Зважаючи на це, доводиться стверджувати: ніхто повноцінно не існуватиме без майбутнього як своєї можливості ставати кимось іншим.

 

Читайте також: Мандрівка вглиб себе


Наявність мети кардинально змінює спосіб буття людини. Бо вся її поведінка підпорядкована досягненню важливого стану в майбутньому. Байдуже очікування на невідоме прийдешнє характеризується пасивністю. Натомість активна позиція передбачає виразні риси, що не просто роблять людину сильною, а дають змогу вийти на рівень, коли годі заспокоїтись у власному звершенні. Воління перебувати у звершенні не може завершитися, коли досягне умовно достатнього стану. Воно завжди скероване до найдальшого майбутнього. Щоправда, це не безпредметне прямування у безвість. Важливими є певні віхи, моменти насичення й усвідомлення переходу до нового власного досвіду. Це короткочасний пункт закріплення себе для підготовки до подальшого поступу.

В орієнтуванні тільки на минуле оживляються лише  фрагментарні й обмежені форми життя. У зацикленості на сучасності шукають лише нагальних, актуальних розв’язань. Майбутнє цінне метою, заради якої потрібно докладати наполегливих зусиль.


Не менш цікаво, що засобом трансформації людини є її здатність до творчості, яка передовсім пов’язана з силою формувати себе. Для цього потрібно подолати свої попередні прояви. Навіщо? Аж ніяк не заради невибагливої новизни, скороминущої потреби чи вигідної візуальної зміни. Лише перспектива майбутнього відкриває простір життя незвіданого, неодноманітного, повносилого, самовладного, сповненого шансів осягати його ширший смисл. Це не заповзяття грубого завойовника, який воліє урвати якомога більший шмат влади від самого буття, а витончена справа мислителя. Філософ — турботливий законодавець життя. Він витворює цінності, за якими доведеться жити в майбутньому, хоча вони й установлюються не назавжди.


Історичні рамки уможливлюють процес оцінювання, тобто сприяють творенню цінностей. В орієнтуванні тільки на минуле оживляються лише фрагментарні й обмежені форми життя. У зацикленості на сучасності шукають лише нагальних, актуальних розв’язань. Майбутнє цінне метою, заради якої потрібно докладати наполегливих зусиль. Людина набуває знань і навичок, а відтак суттєво відрізняється від власних попередніх кондицій. І головне, вона не відтворює смислів, ніби вони вічні постулати, а формує їх заново. Перетворюючи довкілля, ніскільки не задовольняючись наявним природним станом, людина творить культуру, а разом із нею й себе. Такі акти формують історичну послідовність, вимагають оцінки, пролягають у майбутнє, становлячи континуальну єдність. Важливим елементом історичного виміру людського життя є домірність. З огляду на це, не слід перетворювати історію на єдиний чинник існування, намагаючись усе звести до відомих подій і щоразу інтерпретувати їх у контексті того, що відбувалося колись. Ракурс майбутнього робить історію негерметичною і стає маркером непередбачуваності, а також бажаності, уміння не адаптуватися до прийдешнього і вчитися відповідати на виклики, ставити собі подальші завдання та розв’язувати їх.

 

Читайте також: У подвійній неволі 


Людина — не всевладна істота, тому підшуковує дороговкази, які й називаються цінностями. Вони щоразу випробовуються, а отже їх не можна вважати раз і назавжди визначеним мірилом. Якби існували непорушні цінності, майбутнє було б наперед означеним, а людина аж ніяк на нього не впливала б. Стаючи творцем вартостей, що постійно підважуються, вона реалізує спонуки прокладати собі подальші перспективи. Хибно думати, що їй геть усе вдається. Вона не чарівник. Існує чимало такого, чого довіку не поталанить здійснити. Та в людини буде можливість щоразу винаходити себе заново, тобто проектувати вперед, вивіряти. Укотре народжуючись, вона переосмислює себе, шукає сенс існування, а отже — визначає власне майбутнє. 

 

--------------

Цей текст — уривок з есею, написаного в рамках проекту «Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів» Українського ПЕН і translit e.V. Повна версія з’явиться в збірці «Майбутнє, якого ми прагнемо» і вийде друком у видавництві «Темпора» у вересні. Проект підтримано програмами «Культура для змін» Українського культурного фонду та «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ).