ОНУХ

Побажання

5 Квітня 2020
Я маю таку ваду, що інколи уподіб­нююся до Кассандри. Мої ближні, хоч і звикли до цього, не забувають ненастанно нагадувати мені про неї, а добрі знайомі з ґречності не звертають на те уваги.

Я не заперечую, я вочевидь частіше від інших бачу, так би мовити, діри світобудови, і мене дуже дратує так звана настанова на позитив, надто тоді, коли вона бездумна й поверхова. На запитання «Як справи?» я люблю напівжартома, напівсерйозно відповідати: «Добре, але не трагічно». Із цим нелегко жити, особливо в суспільствах, які досягли досить високого рівня доброго самопочуття й самовдоволення. Проте є ситуації, коли мої пророчі схильності дають мені змогу поглянути на дійсність із гостротою хірургічного скальпеля. Але тільки на те, щоб зрештою висловитися не наївно оптимістично, а по змозі глибоко.
Криза — це момент істини, у якому дійсність перевіряє правдивість наших уявлень. Це пора, коли те, що звичайно закрите від нас, можна побачити виразніше, ми на мить прозираємо, яка ситуація насправді.
Але чи зможемо ми якось скористатися цим знан­ням? Я думаю про глибоку зміну нашого життя. Чи загалом ми ще здатні спробувати змінити щось у нашому житті?
Ознаки кризи видніли на обрії віддавна. Ненастанна гонитва. Незбагненне зростання як напрям наших дій, як мрія, а водночас прагнення утилітаризму й приємності, яке ми обрали за свою життєву філософію.
Але передусім ця криза має психологічний вимір. Вона дуже виразно показує нам, що найсучасніша модель раціоналістичного, секуляризованого, індивідуалістичного суспільства має як свій зворотний бік величезний страх, невпевненість і навіть істерію.

Криза — це момент істини, у якому дійсність перевіряє правдивість наших уявлень. Це пора, коли те, що звичайно закрите від нас, можна побачити виразніше, ми на мить прозираємо, яка ситуація насправді. Але чи зможемо ми якось скористатися цим знанням?


З’явилися нові обставини, які пришвидшують неминучі процеси. Ці процеси вже почалися й зазнають тепер радикального пришвидшення. Сьогодні ми не маємо жодної розважливої відповіді на поставлені запитання.
Необхідність самообмеження, відповідальності за інших людей, зречення, підпорядкування, а водночас поява найпринциповіших питань про сенс і вартість людського життя.
Інакше кажучи, варто зосередитися на своєму ставленні до світу й задуматися, що ми робимо на цій землі. Замість гнатися за міражами ліпше подбати трохи про себе. Загалом ми не маємо на це часу, а тепер цей час з’явився. Подумаймо про себе, а якщо не маємо на це досить відваги, послухаймо голоси інших. Дозвольмо іншим сказати те, що, може, дрімає десь глибоко в закамарках нашої заляканої душі.
Недавно мій приятель нагадав мені поему, яка в мої молоді літа, на початку 1970-х років, правила за гімн покоління хіпі. Я маю на увазі вірш у прозі американського поета Макса Ерманна, написаний 1927 року, згодом про цей текст забули, і лише випадково відкрили його наприкінці 1960-х. Це й донині канонічний текст духовної літератури, до якого ми повертаємося за часів непевності й тривоги. Я думаю, що уважне дотримання слів поета дасть нам змогу заспокоїти наші почуття, належно упорядкувати справи, поглянути на світ у дальшій перспективі, ніж тільки тривалість економічного циклу чи боротьба із черговою катастрофою, яка знову вразила людство. Зупинімося на хвилину й зосередьмося. Заплющмо очі й послухаймо.