ОНУХ

Роздуми про великий карантин

2 Квітня 2020
Моє есе до виставки «Обабіч», проведеної торік у Києві та Львові, починалося фразою: «Ніщо так не об’єднує сусідів, як огорожа між ними».

Маю гірке відчуття дежавю. Роздуми про мистецтво вкотре випередили дійсність. Знову постали кордони й мури, які відокремлюють нас.


Минулого четверга, дотримуючись давнішнього плану, моя дружина Мірка полетіла до Торонто, зворотний квиток до Львова зарезервувала на дев’яте квітня, щоб потрапити на свято Великдня. Я лишився у Львові. Наша донька Оля в Києві готувалася почати свої наукові дослідження. Потім вона зателефонувала мені та сказала, що з огляду на мій вік (65 років) та історію моїх недуг не хоче, щоб я лишався сам у Львові. Після розмови зі мною Оля купила квитки до Торонто на авіарейс через Варшаву на найближчий час. Але минуло лише 15 хвилин, і польський уряд ухвалив постанову про закриття кордонів і припинення всіх авіасполучень із Польщею. Донька одразу придбала для нас обох нові квитки на неділю вже іншої авіакомпанії, щоб полетіти через Амстердам. У Києві, привітавшись, Оля засмутила повідомленням, що Мірка хвора, має температуру, кашель та біль у горлі. Летіли додому в атмосфері тиші та зосередженості. У Торонто нам сказали, що ми повинні пройти 14-денний карантин. На ніч лишилися в готелі в аеропорту. Наступного дня найняли машину і помешкання на два тижні неподалік нашого торонтського дому.

 

Читайте також: Обабіч


Ще кілька годин ми телефонуємо до Мірки, запитуючи про самопочуття. У понеділок вона додзвонилася до сімейного лікаря, і він після тривалої розмови й аналізу симптомів вирішив, що вона має пройти тест на наявність вірусу COVID-19. У вівторок Мірка пройшла тест. Чекаємо результату. Ми за кілометр від нашого дому, замкнені у світі наших страхів. Чекаємо. Оля працює дистанційно, я не маю мотивації до жодної роботи, і мимоволі переглядаю світові та місцеві новини, відповідаю на електронні листи, щогодини заглядаю у Facebook.


У Facebook і далі панують марнославність і галасливість, начебто чом би й ні? «Уникай галасливих і агресивних людей, бо вони бентежать дух», ― написав сто років тому Макс Ерманн у своєму вірші в прозі «Побажання» («Desiderata»). Ті, хто не конче має що сказати, а мовчати не може, використовують цей легкодоступний засіб, щоб давати поради, як жити за часів пандемії. Нині всі прагнуть терміново «окультурити» і себе, й інших. Рекомендують книжки для читання, фільми для перегляду, спектак­лі та концерти, щоб послухати. Мій друг Андрій Бондар цілком слушно зауважив: «Віденська опера покаже свої найкращі опери під час карантину… Так, ніби ті, що їх не бачили, тільки й мріяли про таке. Наївні люди від культури мають ілюзію, що людина сучасна у скрутний час не побіжить скуповувати туалетний папір і гречку, а раптом повернеться обличчям до високого і почне дивитися, слухати й читати те, чого вона ніколи не дивилася, не слухала, не читала і взагалі ніколи й за жодних умов не збиралася цього робити».

Волю треба зміцнювати ненастанно, щодня і щохвилини, бо воля, як і нетреновані м’язи, поступово атрофується. Тільки віра й несхитність можуть, коли осяде порох, дати нам змогу — як індивідам, як громадянам, як народові — піднестися, визначити нові цілі й жити далі. Знову мріяти


Культура і мистецтво дадуть собі раду, бо серед нас є люди, для яких це не пуста розвага чи спосіб заповнити надмірне дозвілля. Колись в одній своїй статті я поділився таким міркуванням: «Наша потреба в мистецтві — це не те, що можна легко відкинути і водночас повністю реалізуватись як людина. Ми можемо блукати світом відчуженими, ображеними, сповненими підозр і недовіри. Або ж знайти своє місце в гармонії з іншими людьми й самим собою. Наше існування рясніє поляризацією і деструкцією. У житті дуже мало речей розкривається перед нами так, щоб ми могли глибоко зрозуміти їх. Саме мистецтво дає нам змогу розвинути уяву, де кожен початок має свій кінець, а кожен фрагмент становить частину повної значень цілості».


Може, справді настала добра пора, щоб набрати повні груди повітря й почати дихати поволі, розмірено, переходячи в стан медитації. Зануритися в цей незвичайний стан і водночас відкритися не тільки до світу, а й до себе.

 

Читайте також: Шрам на шкірі


Радник президента США у справах боротьби з пандемією доктор Дебора Біркс під час трансльованої на весь світ прес-конференції розповіла, що настав час іспиту для покоління міленіалів. Покоління, яке досі не мало нагоди пройти випробування вогнем. Сьогодні воно стоїть перед викликом, який, напевне, визначатиме його місце в історії. Ким насправді є його представники? Чого вони навчилися досі і як скористалися цією наукою?


Моє покоління, 65+, гучно назване бебі-бумерами, тобто людьми, народженими під час піка народжуваності, несподівано для нас самих стало поколінням підвищеного ризику. Ми довго були домінантною і сильною ланкою в ланцюгу поколінь і раптом виявились тією, яка слабка та минуща.
Те, що я хотів би сьогодні переказати моїм друзям міленіалам, звучить, може, трохи патетично, але повірте щиро. Хтось колись сказав, що визначення для себе великих цілей не коштує ані на крихту більше, ніж визначення малих. Так, самe встановлення мети іще не є актом надзвичайної ваги, натомість досягнення її — це вже велика подія. Це акт волі й міра незламності. Волю треба зміцнювати ненастанно, щодня і щохвилини, бо воля, як і нетреновані м’язи, поступово атрофується. Тільки віра й несхитність дадуть нам змогу, коли осяде порох, — як індивідам, як громадянам, як народові, — піднестися, визначити нові цілі й жити далі, працювати далі, виховувати нащадків, доглядати старих і немічних, згадувати тих, хто відійшов, і чекати на тих, хто прийде опісля. Знову мріяти.