Дмитро Крапивенко

Обмежений маневр

21 Березня 2020
2014-го Володимир Зеленський був поза політикою й невтомно жартував над тими, хто при владі.

Хоча, можливо, він у такий спосіб розминався перед майбутнім карколомним злетом. Принаймні, як спостерігач він устиг доб­ре поспостерігати за звичками й риторикою можновладців. А в декого, здається, навіть зумів повчитися. Наприклад, в Юлії Тимошенко, яка на початку російської агресії запевняла, що жоден український танк «не повинен ви­ї­хати з казарми», а Україна має стати світовим взірцем миролюбності. Зеленський став президентом у часи, коли бронетехніка вже була на позиціях, нехай і частково відведена з передової в межах мінських домовленостей. Закликати кидати фронт він, звісно ж, не ризикнув, але прагнення стати взірцем миролюбності українського президента не полишає й донині.


У своїй передвиборчій риториці Володимир Зеленський чимало говорив про цінність людського життя, потребу миру й необхідність «просто перестати стріляти». Ці слова відверто дратували тих, хто мав прямий стосунок до вій­ни, і втішали тих, хто від неї «втомився», хто панічно скуповував долари, тікав від повісток чи ховав від них власних дітей, боявся запровадження воєнного стану та й узагалі самого факту, що російська агресія може безпосередньо вплинути на звичний триб життя.

 

Читайте також: Свіжа кров

 

Голоси останніх і забезпечили перемогу Зеленському як «президенту миру». Однак похмілля після ейфорії настало доволі скоро: виявилося, що війна не закінчується навіть тоді, коли владу залишили ті, хто начебто на ній заробляв; що у відповідь на кожен позитивний меседж із Києва Москва може просто наростити інтенсивність обстрілів і вказати, що раз маєте громадянський конфлікт, то й домовляйтеся напряму із сепаратистами. Зеленський із високих міжнародних трибун не втомлюється говорити про російську агресію, натомість люди з його оточення, такі як Сергій Сивохо чи Максим Бужанський, відкрито озвучують російські темники й президентові цим не заважають. Бо він на післявиборчій інерції все ще прагне сподобатись якомога більшій кількості громадян, тому і в соцмережах, і офлайн від ЗеКоманди звучать часом суперечливі й взаємовиключні гасла. Але призначені вони для різних аудиторій, тож нинішня влада вважає припустимим цей плюралізм думок на межі з шизофренією.

держава, де верховний головнокомандувач зранку до вечора повторює мантри про мир, ніколи не матиме сильного війська, проактивних спецслужб і готового до боротьби су­спільства. Президент сам присипляє імунітет своїх громадян

 

Сувора реальність війни надто вже не пасує світоглядові хлопців, які звикли грати в КВН і «запалювати» на корпоративах. І вони, як і їхні виборці, намагаються просто не помічати обстрілів, їхніх жертв і навіть тих, хто віддає накази вести ці обстріли. Бо помічати, а ще й говорити про це, висловлюючись термінологією правлячої партії, — не є sexy. Простіше на весь світ заявити, що конфлікт у нас уже, виявляється, заморожений, і хоч на фронті, бува, пострілюють, але це не істотно, істотно те, що побачив Зеленський в очах Путіна. А в цій «безодні» український президент помітив готовність домовлятися, хоча й повільно. В якомусь смислі екстрасенсорика Володимира Зеленського має рацію: російський лідер, що тепер уже стало зрозуміло остаточно, має намір грати «в довгу», і в Кремлі він сидітиме, мабуть, доти, доки росіян не спіткає «непоправимая утрата». Отже, і раундів переговорів з ним може вистачити ще на 4—5 Зеленських. По-справжньому істотним є інше: Росія готова домовлятися лише на своїх умовах, і ніхто не піде на поступки чарівному хлопцеві, над жартами якого сміються мільйони і який хай хоч через слово промовлятиме, немов папуга, «Мир… Мир… Мир-р-р…»

 

Читайте також: Паростки електорату


Миролюбна позиція президента надихає всіх його соратників йти далі й випробовувати межі дозволеного. Можна відмахуватися: «Ой, ну це ж усього лише Арахамія» (Сивохо, Василевська-Смаглюк — потрібне підкреслити). Але середовище для висловлювань про вибачення перед мешканцями Донбасу, воду в Крим і Портнова як борця за істину створив саме глава держави своєю миролюбною риторикою. У його нелюбові до краваток та іншого офіціозу, щирому прагненні звільнення полонених і вирішення проблем на сході країни в дипломатичний спосіб, на перший погляд, немає нічого поганого. Але за всім цим ховається послаблення країни в буквальному сенсі: держава, де верховний головнокомандувач зранку до вечора повторює мантри про мир, ніколи не матиме сильного війська, проактивних спецслужб і готового до боротьби су­спільства. Президент сам присипляє імунітет своїх громадян, і ворожа зараза в таких антисанітарних умовах починає плодитися з космічною швидкістю. Не дивно, що на тлі цього буквально борзіє п’ята колона й відряджає до Москви своє «посольство» домовлятися про мир. У цьому сенсі в них є фора перед Зеленським і його папугами миру: ОПЗЖ готова здавати Україну без жодних умов, навіть декоративних, і їм для цього навіть немає потреби зазирати, що там в очах у Путіна.