Вахтанг Кебуладзе

Дурнувата посмішка демократії – жахливий вищир тиранії

10 Березня 2020
Демократія сама для себе найбільший ризик і найбільший шанс. Спостерігаючи за дивними діями демократично вибраної українською влади, згадав слова депутатки Верховної ради від партії «Слуга народу» Ольги Василевської-Смаглюк: «Мені здається, що у нас в країні настільки сильна свобода слова, що її пора б уже приглушити, з поваги до інституту президентства фільтрувати свою мову». Годі коментувати зміст і стилістику цього вислову.

У восьмій книзі діалогу «Politeia» Платон пише про перехід від демократії до тиранії. Читаючі, з жахом відчуваєш актуальність цього. Демократія, деградуючи до охлократії, ризикує перетворитися на тиранію. Історія дає нам приклади демократично обраних тиранів. Дивлячись крізь таку інтелектуальну оптику на те, що відбулося в Україні в минулому році, я аж ніяк не згодний із пропозицією називати це «електоральним Майданом». Український Майдан – це спільна справа вільних і відповідальних людей, натомість вибори минулого року варто було би назвати електоральною охлократією.

 

Ще в позаминулому році я зрозумів, що вперше на цих виборах буде протистояння не прозахідної України і проросійської України, не україномовної і російськомовної України, а України тих, хто за ці 5 років після Майдану відчув себе неуспішними, і тих, хто відчув себе успішними, хоча вони, може, й не були успішними в загальному сенсі цього слова. Адже є різні виміри успіху, й не конче має йтися про фінансовий успіх. Окрім того, бути успішним і відчувати себе успішним – це різні речі. Тож я усвідомив, що ті, хто відчув себе неуспішними голосуватимуть за будь-яких умов проти попередньої влади. Хто буде оцей Х? Тоді вважалося, що Тимошенко. Потім вигулькнув Зеленський. Хтось вважав, що це може бути Вакарчук, хоча це були доволі примарні очікування. Сталося, як сталося, і, як завжди, не так, як гадалося. Але в кожному разі поділ суспільства відбувся здебільшого за дуже простим принципом: суспільство розділилося на тих, хто відчули себе лузерами, і тих, хто відчули, що вони можуть в цій країні бути успішними. Їх виявилося менше. Але це логічно в часи реформ. Це і є підтвердженням того, що реформи все ж таки почалися. Тому що, коли на тлі війни відбуваються реформи, то ясно, що багатьом громадянам стає непереливки. Це складна ситуація. Тому лунали суперечливі звинувачення попередньої влади, що, з одного боку, мовляв, не йдуть реформи, а з іншого боку, що реформи почались і навіть реформ багато.

 

Читайте також: Надія на Східну Європу

 

І так відбулося в усіх верствах населення. Тому серед тих, хто прийшов голосувати, більше було тих, хто відчув себе лузерами. Натомість менше було тих, хто відчув, що в цій країні можна жити і що в неї є майбутнє. А це і є пастка швидких реформ. Тобто це зрештою доволі логічна ситуація. І тут за Платоном існує ризик того, що суспільство через демократію, де найвищою цінністю є цінність свободи, через охлократію, де вже свобода нівелюється і для переважної більшості людей свобода – це порожнє слово, переходить до тиранії, де найголовніша цінність – це влада. Це жорстка влада, яка обіцяє розв’язати всі проблеми. І переважна більшість людей готові відмовитись від свободи заради тієї влади, яка розв’язує всі проблеми. Але Платон не враховував дещо. Отут, мені здається, помилка Платона як мислителя, який хоча й не був апологетом тоталітаризму, але спровокував багато тоталітаризмі. Він не врахував дуже важливий елемент демократичного суспільства, який помічає Аристотель. Ідеться про чесноти. Для демократії замало свободи. Дуже важливий дискурс чеснот і цінностей. Адже не випадково ми назвали Майдан Революцією Гідності. Не можна редукувати Майдан до інтересів і розглядати його лише як виступ за краще життя або до ресентименту і жаги помсти, мовляв, головною була вимога посадити Януковича та членів його злочинної зграї. Майдан також аж ніяк не був лише виступом за створення направду української держави, вільної від руйнівного впливу російської імперії. Дуже важливим елементом дискурсу Майдана було відчуття власної гідності. Люди виходили не тому, що вони погано жили і, до речі, всі соціологи мають підтвердити, що Майдани відбуваються не тоді, коли економічний занепад. Навпаки, люди виходять не заради того, щоби краще жити, люди виходять тому, що відчувають, що їхня гідність під загрозою. Таким був перший Майдан, коли вийшли проти Януковича, тому що були сфальсифіковані вибори. Таким був Євромайдан, коли народ обурився тим, що одна людина чи група людей свавільно порушила суспільний консенсус щодо евроінтеграції. Потім – обурення злочинними діями силовиків. Тобто якщо додати до цього ще оцей вимір чеснот, тобто додати до Платона ще трохи Аристотеля, то може ми й знайдемо вихід з цієї ситуації, може ми знайдемо той інструментарій, який дозволить нам зрозуміти, що нам робити далі.

 

Читайте також: Уроки демократії

 

Адже не можна сказати, що дискурс свободи та гідності взагалі втратив сенс у нашому суспільстві. І я не погоджуюся з тими, хто спирається на результати виборів, як на репрезентативне соціологічне дослідження, поділяючи суспільство на 25 відсотків тих, хто залишився вірними цим цінностям, і 75 відсотків байдужих до них.

 

Не можна сприймати результати виборів як результати репрезентативного соціологічного дослідження, хоча «вибірка» й була максимально великою. Першою чергою тому, що зрештою перед громадянами стояло лише одне питання і доволі жорстко сформульоване – або/або. Або попередня влада, або якась нова, і вона втілилась в образ Зеленського і партії «Слуга народу». І тому відповідь на цих виборах (тут я сам підважую власну тезу про електоральну охлократію), аж ніяк не змальовує якусь об’єктивну картину тих, хто проголосував. У виборців, про що неодноразово йшлося, були геть різні мотиви, хоча електоральне ядро, що підтримало переможців, і створили саме ті люди, які відчули себе упослідженими і готові були відмовитися і від гідності, і від відповідальності, і від свободи заради того, аби прийшов будь-хто і розв’язав усі проблеми, той, хто зреалізує той ресинтимент проти попередньої влади, а зрештою – проти всієї попередньої політичної еліти, яка, безперечно, заслуговує на критику та вкрай неґативну оцінку. Але там були й інші настрої. І нашим завданням є зрозуміти ці настрої. Чи залишився там дискурс свободи, дискурс цінностей вільного світу, дискурс гідності?  Позитивні відповіді на ці питання дають нашій демократії шанс не перетворитися на тиранію.