Оксана Левантович

Людина vs користувач

24 Лютого 2020
Якщо твоє професійне життя тісно пов’язане з роботою у Facebook, мимоволі починаєш замислюватись про те, що віртуальне життя будує, а що руйнує в тобі. Чи можна виміряти цей вплив? Негативний він, чи позитивний? Джерело подібних розумів – глибоке некомфортне відчуття від тривалого перебування в мережі, яке ідентифікуєш на фізичному рівні. На мій погляд, Facebook поставив людей у абсолютно інші, незнані досі віртуальні обставини — і ця віртуальність змінює природу комунікації (і навряд чи на краще).

Ми можемо назбирати у Facebook 5000 тисяч друзів і вступити з кожним у листування. Але чи робив це хтось із нас? Науковцями доведено, що підтримувати спілкування людина може не більш як з 200 іншими людьми. Відкриваючи щораз свій профіль та милуючись чималим числом мережевих “друзів”, ми почуваємося у віртуальному середовищі безпеку і затишок. Хоча насправді Facebook створює лише ілюзію спільності і викривляє розуміння стосунків як таких. Таке викривлене сприйняття породжує не менш викривлені очікування щодо “друзів”: ми очікуємо від них певної поведінки у мережі, хочемо бачити скрізь своїх однодумців і сумуємо, коли цього не отримуємо. Найцікавіше, що ми не завжди розуміємо природу цього смутку, а якщо й розуміємо, то нам бракує сміливості визнати, що відсутність очікуваного “лайку” може зіпсувати нам настрій на цілий день. Зазвичай ми пояснимо свій зіпсутий настрій не залежністю від віртуальних подій, а недосипанням, втомою або просто твердимо собі, що все насправді добре.

 

У реальному житті ми зустрічаємо і однодумців, і тих, чиїх поглядів не поділяємо. Завдяки цьому можливі дискусії, у яких ми знаходимо вирішення проблем, докопуємось до істини. Що натомість відбувається у Facebook? Ми відгороджуємось від людей з протилежними поглядами, запевняючи себе, що таким чином ми блокуємо непотрібну інформацію, непотрібних людей. У кожного з нас є blacklist — себто список заблокованих дописувачів -  чи не так? Фільтруючи віртуальний простір, ми вводимо себе у інформаційну бульбашку, в якій дуже швидко закінчується “повітря”, тобто альтернативні думки, наявність яких є умовою здорового пошуку. 

 

Читайте також: Буддійський спокій

 

Близько року тому я й сама досвідчила таку “кисневу недостатність”. У якийсь момент виявилось, що майже все моє Facebook-оточення, весь контент у стрічці новин фактично підтверджують мої власні погляди. Все довкола виглядало для мене настільки “правильним”, що стало схожим на брехню. Так я почала свідомо підписуватися на людей, погляди яких не поділяю, щоб побачити інший бік реальності, почути інші думки і спробувати зрозуміти, як апелювати до їхніх поглядів. 

 

Крім того, Facebook – це фабрика рівності. Ми можемо не мати жодного професійного досвіду у тій чи іншій сфері, але це не заважатиме нам поширювати свої “авторитетні” думки щодо політики, екології, релігії та й зрештою будь-чого. Як слушно зауважує філософ Андрій Баумейстер, через це суспільство перестає усвідомлювати значення справжніх майстрів — чи то пак експертів, фахівців. Відповідно стираються межі між справжнім знанням і безпідставними припущеннями. Не дивно, що це створює родючий ґрунт для поширення фейків. Цікаво, коли вже медіаграмотність та основи поведінки у соцмережах почнуть вивчати у школах?

 

Всі ці побічні ефекти віртуальності ставлять питання руба: хто я — ще людина чи вже “користувач”, мешканець віртуального простору? Це питання звучало для мене абсурдно аж допоки я не зрозуміла, що моя самоідентифікація в реальному житті відрізняється від тої, що у мережі. Бути користувачем означає грати за правилами системи, якою ми користуємось (тобто за чужими правилами), а значить бути заручниками заданих рамок і алгоритмів, якими структуроване середовище комунікації. Згадайте, як легко ми обираємо, яку “емоцію” з 6 даних нам на вибір поставити під черговим дописом вірутального “друга”. Один клік чи дотик до екрану — і наше віртуальне альтер-его виявляє “злість”, “захват”, “сум”. Але який зв’язок мають ці емоції із тим, що ми відчуваємо у реальності? У мережі ставити “емоції”  безпечно, адже за ними не ховається міміка, погляд, потреба діалогу — тобто за ними стоїть не жива людина, а усього лише користувач. 

 

Читайте також: Україна у Twitter. Бійці 140 символів

 

Більшість з нас уже звикла до правил, які нам пропонує соцмережа. Хоча ми не знаємо дня та години, коли корпорація Facebook вчергове змінить свої алгорими, або запустить додаткову соціальну мережу, щоб охопити ще більше людей та досягати своїх корпоративних цілей. Ми звикли постійно натикатись на платну рекламу товарів, компаній, політиків. Не секрет, що складовою успішної передвиборчої кампанії Дональда Трампа була робота із соцмережами — підсовування потрібного контенту відповідним аудиторіям. Але ми далеко не завжди і не повністю усвідомлюємо, що це вже не ми шукаємо інформацію, а інформація шукає нас.

 

Пригадується твердження Зигмунта Баумана про відмінність між тим, щоб “бути електронно з’єднаним” і тим, щоб “бути у стосунках”. Для себе я визначаю це так. “Бути у стосунках” – це природній стан міжлюдської взаємодії, коли спілкування передбачає тривалу перспективу, коли люди обмінюються живими емоціями. “Бути електронно з’єднаними” – це якраз той поверхневий тип стосунків, котрий пропонує нам віртуальний простір соцмереж. Вони позбавлені тяглості, не мають необхідного для цієї тяглості контексту: регулярних особистих зустрічей, спільних інтересів, емоційної прив’язаності, співпраці... У мережевому просторі ми одне для одного просто користувачі, які одним кліком можуть “видалити друга” зі свого віртуального особистого життя. Чи так легко зробити це у реальних відносинах? Очевидно ні, бо вони за своєю природою зорієнтовані на перспективу, на подальшу розбудову, на тривалість. Але найважливіше, що відрізняє “електронне з’єднання” від справжніх стосунків, так це міра відповідальності. Яка вона у мережі і яка — у реальному житті? Зараз, коли віртуальне життя все ще забирає частину мене, я все ще шукаю відповідь.