ОНУХ

Я у Львові

8 Лютого 2020
Увечері 20 січня я приземлився в Міжнародному аеропорту ім. Данила Галицького у Львові. Так починається мій запис у щоденнику, який я почав вести того ж таки 20 січня й назвав його цілком небанально «Львівським щоден­ником».

Я прилетів сюди надовго, на рік. Чому на рік? Бо рік — це мінімум, щоб про місто можна було сказати те, що виходить за межі поверхових вражень. Треба прожити в ньому всі пори року, вивчити життя взимку, навесні, влітку й восени. Спостерігати, як реагують на цей природний цикл місто, природа, архітектура, а водночас і міські мешканці. Треба пізнати місто так, щоб аж нудило від нього, хоча, як ви знаєте, є міста, де знудитися важко. Підозрюю, що й Львів належить до таких, але не зайвим буде пересвідчитися, перевірити, хоча, власне, я перевірятиму сам себе серед міста.


«Я у Львові» — це телеграфне повідомлення, що я доїхав, що я вже тут, а невдовзі, мабуть, з’являться і фотографії, які можна буде підписати: «Я у Львові», ще й дату додати задля більшої точності.


Уперше я приїхав до Львова 10-річним хлопцем у середині 1960-х. Приїхав із матір’ю провідати її родину. У місті жило двоє братів мого діда Антона. Один із них, Олександр, жив у великій кам’яниці на околиці міста дорогою на Винники, поруч був ліс, куди я любив ходити разом із моїми кузенами, про існування яких раніше мало що знав. Власне, то їхні батьки були кузенами моєї матері, а я і вони — це вже третє покоління, поєднане родинною пуповиною з нашими спільними прадідом і прабабою. Їх обох мені не судилося бачити, але вони лишилися назавжди не тільки в пам’яті, а й у наших генах. Недалеко від дідового брата жив брат моєї бабусі Марії, невисокий лисий добродій, який керував місцевим церковним хором.

 

Читайте також: Місто-держава?

 

Я, здається, успадкував свою лисину саме з цієї родинної лінії, хоча хотів би успадкувати музичний слух і вокальні здібності. Його єдиний син, теж невисокий лисий добродій, мав у родині славу скандаліста, адже покинув свою начебто гарну й добру дружину та сина задля досить простакуватої й негарної пані. Навіть те, що жінка була росіянка, а нове кохання — галичанка, не змінило факту, що вся сім’я була на боці першої дружини. Але це нічому не зарадило, зрештою покинута гарна росіянка в­иїхала із сином зі Львова до Москви. Завдяки цьому я здобув кузена в Москві, але втратив у Львові. Як і можна здогадатися, наші контакти урвались, і я часом запитую себе, як склалося його життя. Ким він став? Чи має сім’ю, нащадків? 

 

Треба пізнати місто так, щоб аж нудило від нього, хоча, як ви знаєте, є міста, де знудитися важко. Підозрюю, що й Львів належить до таких, але не зайвим буде пересвідчитися, перевірити, хоча, власне, я перевірятиму сам себе серед міста


Із новою родиною дядька Володі ми не підтримували контактів, знаю лише, що він помер, не доживши до 50 років. Натомість я підтримував зв’язок із синами кузенів моєї матері, що були мені троюрідними братами. Їх було четверо, віковий діапазон досить великий, мабуть, років 15. Найбільше я зблизився зі старшим від мене на кілька років Ігорем, який був розумним, а до того ж дуже вразливим, мабуть, занадто вразливим як на радянську дійсність, тож, на жаль, згорів надто швидко. Він першим показав мені центр Львова з усіма таємницями. Його молодший брат Юрко був моїм перевесником, але якось не виникло між нами особливої хімії. Пам’ятаю, це був дуже гарний молодик, який знайшов собі вродливу дружину, створив сім’ю, але теж занадто швидко згорів. Із двома іншими молодшими кузенами, Сашею і Володею, я підтримував знайомство протягом довгих років, а з одним із них, молодшим від мене на 10 років, приятелюю й досі. Він став відомим львівським архітектором. Понад те, приятелюю і з його вже колишньою дружиною, з якою в нього двоє гарних синів, котрими пишається родина. А ми з Міркою їхні хрещені батько-матір. Молодший із них, архітектор, що живе в Берліні, познайомився колись із моєю донькою, яка мешкає в Манчестері.

 

Читайте також: Хто править світом?

 

Це вже четверте покоління, яке походить від прадіда й прабаби по материнській лінії. Завдяки тому, що ми маємо традиційні міцні родинні зв’язки, а також тому, що у Варшаві є кузен, який ревно вивчає історію нашої сім’ї, нам вдалося дійти до нашого коріння приблизно в половині XIV століття, коли Дмитро з Горая заснував на Холмщині сільце, з якого ми всі походимо. Чи пов’язано це якось зі Львовом? Таж, звичайно, якби не Львів, моя сім’я в ньому й колись спорадичні, а вже майже 30 років регулярні візити, я був би, напевне, кимось іншим. Крім того, це майже рідне місто моєї дружини, галичанки. Для неї воно магічне, повне родинних легенд, які переказав їй батько, що у Львові, як казали колись давно, ходив до школи. Зрештою, якби не Мірка, яка погодилася приїхати зі мною сюди на рік, я, певне, не ходив би тепер дощовим зимовим Львовом, прямуючи з вулиці Коперника, де ми живемо, на вулицю Руську, де міститься мій львівський кабінет. Але як дійшло до цього всього? Нещодавно я отримав запрошення до, як люблять казати про себе львів’яни, столиці української культури, щоб, власне, зробити щось із культурою і для культури. Львівська влада дійшла висновку, що мій багаторічний міжнародний досвід у царині культури та культурної дипломатії може знадобитися місту в умовах, коли 2020-й оголошено роком культури. Завдяки цьому ми всі будемо разом, і кожен із нас окремо споглядатиме славне місто Львів, стараючись, щоб культура опинилася в центрі нашої уваги. Отже, оголошую urbi et orbi: я у Львові.