Тарас Лютий

Можливі світи

25 Грудня 2019
Мабуть, те, про що йтиметься далі, декому здаватиметься неймовірним. Утім, вряди-годи буває несила спекатися думки, що крім звичної нам реальності деінде причаїлися цілі міріади світів.

Однак якими вони є: як дві краплі схожими на наш, от хіба що лише віддалено-недосяжними, а може, і геть відмінними, влаштованими за специфічними законами чи нереальними, себто суцільно вигаданими? Допіру уявивши їх собі, ми почуватимемося спроможними з нічого викликати до життя абищо.


Відомо, що філософи віддавна ставилися до проблеми можливих світів доволі стримано, хоч і не категорично негативно. Власне, піфагорійці не відкидали одночасного, а то й почергового існування розділених порожнечею світів. Тоді як атомісти комбінації різних утілень найменших елементів світобудови пояснювали суворими законами, які не допускали чудернацьких витворів. Отже, поява якого-небудь паралельного світу нагадувала б радше фантазійну сутність, а не реальне формоутворення. Таким чином, у загальному Всесвіті виникають виключно видозміни різних його складових. І навіть у Платоновому вченні речі та ідеї не становлять двох окремих світів, оскільки чуттєве побутує завдяки причетності до інтелігібельного. Своєю чергою, Арістотель, покладаючи благо за кінцеву мету, теж не помишляє для світу альтернативи. З тієї самої причини Тома Аквінський каже: розумний і благий Бог творить єдиний унікальний світ. Одне слово, застосувавши принцип бритви Оккама, треба наголосити: не варто примножувати сутності без з­айвої потреби.

 

Читайте також: Гармонія симетрій


Тим часом доба великих географічних відкриттів посилила певність у різноманітті світу. Нові терени розкривали небачені досі форми й інтенсифікували міркування про приховані регіони буття. Зрештою Коперник заперечив усталений погляд на конфігурацію світоукладу, а Бруно насмілився висунути тезу, що однотипних із нашим світів є сила-силенна. Невдовзі поширився жанр утопії, автори якого (Бекон, Мор, Кампанелла) на всякий лад описували невідомі й, головне, досконалі краї. Через деякий час зринув огром літератури про подорожі в закрайсвіття, де мешкають велетні, ліліпути, дикуни й усілякі досі небачені істоти. Тепер нам уже звично читати фантастичні оповіді про подорожі в часі та просторі за допомогою спеціальних засобів. Але художня вигадка — це одна справа, недарма англійською вона зветься fiction. Добре було б зафіксувати відмінність між актуальним і потенційним.

можливі світи деколи стають у пригоді завдяки численним змодельованим описам подій, які демонструють мислимі експерименти не лише в теорії пізнання, а й у царині етики, літератури, мистецтва. Ми звертаємося до них як до аналогій реального життя, щоб зарадити своїй безвиході


Це випало зробити Ляйбніцу, який і запровадив поняття кращого з можливих світів, хоча взорувався він на попередню теологічну традицію. Зокрема, на Дунса Скота, за яким Всесвітній Цар творить світ, обираючи з довгої низки варіантів, а також Абелярову думку про Бога, який у своєму виборі керується розумними засадами. Ляйбніц переконаний: Творець сущого впорається з будь-якими труднощами. Щоправда, змінити істини розуму йому не під силу. Його блискавичний інтелект, спираючись на принцип достатньої підстави, відразу вихоплює належне. Наш світ розпізнається ним як найкраща можливість, яку й вдається зреалізувати. Проте така позиція відразу ж зазнала кпинів і насміхання. Мовляв, як можна було всемогутньому Богові настільки невиправдано припуститися появи зла? Ляйбніц відповідає: світ кардинально відрізняється від досконалого Творця. А наявність зла можна порівняти з музичним дисонансом, який увиразнює гармонійний ряд, а не скасовує його. Інакше це скидалося б на ситуацію, коли Бог іще раз створює самого себе.


Із цього висновується, що людині подекуди непросто узгоджувати своє мислення з реальним станом справ. Крім того, її обмежений і пристрасний розум часом скочується до бажання отримати все, через що вона й силкується коли-не-коли приписати Богові якусь тиранічну всемогутність. Усе як у тому відомому парадоксі: чи здатний Владика Небесний створити такий камінь, який не підніме сам? Ще середньовічні мислителі з’ясовували, чого Господь не може: померти й ошукатися (Авґустин), збрехати чи схибити (Ансельм), втомитися або змінити минуле (Аквінат) тощо. Годі вимагати від нього дивацтв, позаяк усе це вмить обернеться всілякими забаганками знічев’я на кшталт попросити його взяти й анігілюватися. Одне слово, Бог не випробовує дурниць.

 

Читайте також: Згущення Тіні


Хай там як, а починаючи з минулого століття можливі світи зводяться здебільшого до фігури мовлення чи метафори. Говориться про своєрідні сценарії (Яакко Гінтікка) розвитку подій або описові умови (Сол Кріпке) реалізації можливостей. Наразі знання про наш світ не залишає шансів називати певні об’єкти такими, що існують, не підкоряючись законам природи. Показовий приклад — вічний двигун. Але хтось і надалі проголошує себе прихильником модального реалізму, гадаючи, що можливі світи якщо й не мають реального буттєвого статусу, то принаймні постають на концеп­туальних засадах. Інші віддають перевагу доказам, а не припущенням. Так, Девід Льюїс вважає, що емпірично перевірити гіпотезу про можливі світи не вийде, адже між ними й нашим світом немає причинних і просторово-часових зв’язків, а Дональд Девідсон відмовляється включати їх у систему порозуміння й здорового глузду.


Підсумовуючи, не вдаватимемося в крайнощі: можливі світи деколи стають у пригоді завдяки численним змодельованим описам подій, які демонструють мислимі експерименти не лише в теорії пізнання, а й у царині етики, літератури, мистецтва. Ми звертаємося до них як до аналогій реального життя, щоб зарадити своїй безвиході. Водночас без доказовості будь-яка можливість перетворюється на безконтрольну вигадку, що колись неодмінно дається взнаки відірваністю від реальності.