Єлизавета Гончарова

Шляхи до електоральної люб’язності

13 Листопада 2019
Місцевих виборів чекають всюди. Але особлива напруга відчувається там, де їх не бачили вже майже два терміни - в прифронтових населених пунктах.

Десь місцеві депутати фактично відмовились від своїх повноважень, що заблокувало роботу місцевого самоврядування, тому було вирішено створити військово-цивільні адміністрації, в інших містах, пояснюючи це небезпекою, просто забороняли проводити такі вибори, хоча ВЦА так і не створили. І, здається, ця ситуація вже не подобається геть усім. Наприклад, у Бахмуті, нещодавно один з перевтомлених народних обранців запропонував звернутися до Верховної Ради, щоб там зарахували перебування на посаді бахмутських депутатів зайвий час як другий термін. Громадськість міста, серед якої чимало тих, хто з початку війни робив багато важливих справ суто на волонтерських засадах, була здивована таким бажанням. Бо на цей “другий термін” цих депутатів ніхто не обирав. Більш того, серед них є ті, хто відверто підтримував “руський мир”, представники забороненої комуністичної партії, люди, які роками не ходили на сесії. Але чи зможуть кардинально змінити ситуацію такі омріяні вибори?

 

Читайте також: Донбас. Кроки до повернення

 

Як показали вибори у Верховну Раду, електоральна прихильність до проросійських партій на цих територіях суттєво не зменшилась: тут невідомі кандидати-“друзі Бойка” легко вигравали у місцевих “червоних директорів”, кумів-сватів наближених до влади і навіть піднесених на зеленій хвилі “Слуг народу”, не кажучи про кандидатів, котрі мають радикально патріотичну  позицію. Тому уявити, що десь в міськраду або на пост голови ОТГ зараз оберуть, наприклад, місцевого волонтера, який активно виступає на боці України, якщо чесно, складно. Тобто, якісь виняткові прецеденти можливі, але це навряд чи може стати тенденцією. Тим більш, що про бажання “попрацювати на місцевих” вже заявляли деякі кандидати від популярних партій, котрі ніколи не жили в конкретних населених пунктах і програли перегони у Раду. Частина місцевих активістів це розуміє, тому не планує виставляти свою кандидатуру, залишаючи собі роль спостерігача за владою або помічника людям. Але багато хто все одно має намір балотуватися на місцях на різні виборні посади. Хтось - задля підвищення власної пізнаваності, бо має певні бізнесові, політичні або особисті плани. Інші впевнені у власному авторитеті, який вдалось отримати в ці важкі часи, допомагаючи людям. Дехто вже заручився підтримкою партій, щоб після етапу проходження, навіть невдало, місцевих виборів далі будувати кар’єру. І це, на мій погляд, позитивна тенденція, яка показує бажання людей виходити на рівень не просто відстороненої критики, а й участі в якісній зміні суспільства.

 

Але деякі тенденції змушують дивитися на цей процес не так оптимістично. Думаю, прагнення до популізму, яке доволі успішно спрацювало на минулих перегонах, існує в усіх регіонах, але на Донеччині та Луганщині має більш рельєфний вигляд — багато принципових речей тут стосується безпосереднього життя людей. Щоб не втратити велику частину виборців, які бажають об’єднання з Росією, миру за будь-яку ціну, особливого статусу Донбасу або двох державних мов, дехто з радикально налаштованих патріотів змушений знов переходити на “езопову мову ”, коли йдеться про ці гострі теми. На жаль, “бігання поміж крапель” тепер притаманно не тільки чиновникам, а й тим, хто бажає потрапити у владу з нової хвилі громадського суспільства. Розклад простий: або ти залишаєшся відвертим патріотом, або в тебе є шанс бути обираним. Можна спостерігати, як ті, хто ще зовсім недавно писав свої дописи в соціальних мережах українською, повертається до російської. Вже не поспішають на патріотичні заходи, дистанціюються від людей, що воювали: “досить розмовляти про війну, треба будувати країну”. Інколи навіть буває, що окремі особистості тимчасово “забувають” як відповідати на гасло “Слава Україні!”, вже не знають точно, чи є Росія агресором, і не уявляють, чий же Крим.

 

Читайте також: Криза як шанс

 

І навряд чи це тому, що чогось бояться — смішно це казати після всього, що довелось тут пережити під час окупації та в перші роки війни. Хтось, вже готуючись до перегонів, синхронізується з “тисячами виборців” в усіх проявах, дуже філігранно викреслюючи зі своєї риторики тези, які можуть не підтримати пенсіонери, що мріють про повернення СРСР, чи бюджетники, що понад усе бояться змін, акцентуючи увагу виключно на комунальній проблематиці. Це, до речі, логічно: місцеві обранці за законом відповідають все ж не за ідеологію, а за побутове життя жителів свого міста чи району. Але, як показує досвід 2014 року, відсутність чіткої державницької позиції, в тому числі, місцевої влади призводять до фатальних наслідків. Тим більш, на територіях, де точиться війна. Тому дуже шкода, якщо в бажанні бути на одній хвилі з більшістю, яка здатна нагородити владою, комусь прийдеться змушувати чекати десь в куточку свої патріотичні переконання. Бо де ж тоді принципова відмінність від тих, хто сидить там зараз?