Любомир Шавалюк

Шлях до серця Європи

8 Листопада 2019
Дорога видалася важкою. І річ навіть не в тому, що треба було цілу добу їхати автобусом.

Просто аномально теплий жовтень немов вивітрив усе повітря. Над землею ніби утворився прошарок вакууму, тож відчуття задухи не полишало ні на мить. Можливо, якби шлях від Києва до західного кордону був трішки довшим, я б пошкодував, що вирушив у подорож. Але кілька годин до Ягодина промайнули швидко, і, неквапливо перетнувши кордон, ми потрапили в іншу реальність – світ символів.

 

Перший символ трапився за лічені кілометри від українсько-польського кордону. То був великий білборд у малонаселеній сільській місцевості. Він рекламував будівельні матеріали та магазин неподалік, що їх продає. Написи були українською та польською, причому україномовна версія зроблена помітно більшим шрифтом. Подумалося: нічого дивного. Бо якщо Славко з мого села на Галичині двічі на тиждень їздить своїм «пиріжком» на закупи до Польщі, то чому так не може робити половина мешканців Заходу України, для яких ціни в Епіцентрі – нечувана розкіш? Попит породжує пропозицію, а пропозиція породжує рекламу, налаштовану на споживача.

 

Варшавський автовокзал «Заходня» виявився устеленим символами. Перше, що привернуло увагу, - повністю україномовний білборд із рекламою грошових переказів. Я знав, що українські заробітчани пересилають із Польщі мільярди доларів, рятуючи наш дірявий платіжний баланс. Але й гадки не мав, що цей процес настільки «інституціоналізований». Вийшовши з автобуса, я роззирнувся й побачив, що будівля автовокзалу обвішана величезними рекламними полотнами. Левова їх частка рекламувала вигідні телефонні дзвінки в Україну від місцевих операторів зв’язку. Усе було написано українською. Два роки тому я був на цьому автовокзалі, але не бачив нічого подібного. Єдиним провісником такого розвитку українсько-польських економічних відносин тоді був хлопець з України, який зустрічав нас при виході з автобуса, пропонуючи чи то вигідні для українців сім-карти, чи то допомогу в налагодженні мобільного зв’язку. Тепер це переросло в цілу індустрію, у якій конкурують зо три-чотири мобільні оператори. Зайве свідчення масштабу явища.

 

Читайте також: Крок до успіху

 

Щоб пересісти на автобус до Берліна, потрібно було почекати годинки зо дві. Я зайшов у будівлю автовокзалу, щоб уникнути температурного випробування жовтневої ночі. Усередині стіни також були обвішані рекламними полотнами. Україномовна реклама мобільного зв’язку домінувала. Її доповнювали доволі-таки розлогі стенди в тих же корпоративних кольорах. За ними стояли працівники, мабуть, українці, у бойовій готовності допомогти налагодити телефонний зв’язок своїм землякам. Звісно, за відповідну платню. На думку спало, що віднедавна українські мобільні оператори також пропонують вигідні тарифи на дзвінки в Польщу. Тоді прийшло усвідомлення, що українці в Польщі – це потужна соціальна сила. Від неї не тільки залежать добробут мільйонів українських сімей та баланс польського ринку праці. На ній базується стратегічна прихильність до України польського керівництва, яке від початку війни на Донбасі в цілому жодного разу не дозволило засумніватися, що є нашим адвокатом на політичних аренах світу.

 

Попереду було понад півтисячі кілометрів до Берліна. Я зайшов в один із фаст-фудів, розташованих прямо на автовокзалі, та став у чергу. Переді мною було зо п’ять мандрівників, які в цю пізню пору, як і я, хотіли чимось заповнити шлунок і перерву між двома рейсами. Хвилина за хвилиною і черга дійшла до дівчини, що стояла одразу переді мною та, здається, також прибула з України тим самим автобусом. Вона не знала, як сказати польською своє замовлення. І поки добирала інтернаціональних слів, щоб її напевне зрозуміли, молода продавщиця заговорила російською з помітним українським акцентом. Ну ось, іще один символ, - подумав я. Пізніше касирка щось скаже своєму колезі на суржику – тоді картина стане зовсім повною. Продавщиця з фаст-фуда на варшавському автовокзалі – це символ тих сотень тисяч чи мільйонів українців, які, шукаючи кращого життя для себе, зумовлюють домінування україномовної реклами в серці Варшави та є основою для стратегічно сприятливих відносин між Польщею та Україною.

 

До Берліна нас віз той же балтійський перевізник, що й до Варшави. Але автобус був іншим, хоч і розфарбованим так само. Різниця була принципова. Київський автобус був старішим, у ньому не було персональних моніторів, умонтованих у спинки крісел та й обшивка сусіднього сидіння, що пустувало всю дорогу від Києва, була подерта. Натомість другий лайнер, що прибув до Варшави проїздом чи то з Таллінна, чи з Вільнюса, мав майже новенькі сидіння та вмонтовані монітори, які допомогли згаяти час багатьом мандрівникам. Подумалося: ось іще один символ. Українці потрібні Польщі, бо поляки залежать від нас і нашої роботи. Але для інших країн Європи це не має значення. Тому перевізник дбає про комфорт рідних балтійців, що їздять до Німеччини на роботу, і німців, що вряди-годи проїдуться кудись на схід, а не українців, які батрачать у Польщі. Ми вже стали вагомою соціальною силою в Польщі, але ще не стали нею в Європі.

 

Читайте також: Пастка середнього доходу

 

Берлін зустрів хорошою погодою, німецьким порядком та натовпами туристів. Та знайомство з містом почалося не надто приємно. У самому центрі, неподалік Бранденбурзьких воріт розташоване посольство РФ. Зовсім поруч знаходяться посольства США та Великобританії, але вони займають менші будівлі й виходять не на головний проспект на відміну від російського. Так, це склалося історично, бо всі три посольства розташовані на території колишнього Східного Берліна, тож Росія як спадкоємець СРСР мала змогу вибрати собі краще місце. Але це не змінює символічності факту: для нинішньої Німеччини вага РФ зіставна з США та Великобританією, а в окремих випадках і вища.

 

Наступні дні лише підтверджували цей символ. Я бачив дуже багато росіян: згорьованих заробітчан у метро; молодого братка в наколках, який у вагоні поїзда заробляв гроші, граючи на гітарі та співаючи блатну російську пісню навприсядки, щоб камери не засікли та його не вивели на наступній зупинці; батька з малолітнім сином, якому той щось повільно та дбайливо пояснював на російській мові; одягнутих у дорогі костюми офісних працівників, що розговорилися, вийшовши пообідати. Навіть німкеня в музеї, родом, мабуть, із НДР, спочатку відповідала на мої англомовні запитання англійською, але потім, розпізнавши мою слов’янську зовнішність, перейшла на російську. Росії в Берліні неймовірно багато. Мені трапилося спостерігати лише дещицю, але й цього вистачило, щоб зрозуміти: як українці в Польщі - фундамент хороших українсько-польських відносин, так росіяни в Берліні – соціальна основа непоганих російсько-німецьких відносин, які часто шкодять нам, українцям.

 

Були й інші символи. Перший трапився одразу навпроти російського посольства. На імпровізованому парканчику на межі проїжджої частини та прогулянкової середини бульвару розвішені портрети українських політв’язнів Кремля із закликами звільнити їх. Правда, на них ніхто особливо не звертає уваги. Мабуть, німці звикли до численних маніфестацій незгодних. Тож вони байдужі до них.

 

Другий символ був вагомішим. Біля колишнього контрольно-пропускного пункту «Checkpoint Charlie» , що працював на межі радянської та американської зон Берліна, на стіні однойменного музею висить величезний український прапор. Його висота – два поверхи, ширина – в півтора-два рази більша. На ньому англійською та російською написано: «Ми захищаємо свободу й територіальну цілісність країн Європи, захищаючи свободу й територіальну цілісність України. Володимире Путін, стримайте ваші геополітичні амбіції та дайте свободу всій Україні». «Checkpoint Charlie» - одне з найбільш людних місць Берліна. Біля нього щодня проходять натовпи туристів, але лише окремі з них звертають увагу на український прапор, що висить на музеї. Вселяє надію лише те, що, за словами очевидців, прапор висить десь так із 2015 року. Якщо відтоді його ніхто не знімає – це щось таки означає.

 

Читайте також: Між Львовом і Варшавою

 

Третій символ був ледь помітним. На стіні, що тягнеться вздовж берега ріки Шпрее, за заднім двором Відомства федерального канцлера Німеччини висить маленька меморіальна табличка, на якій німецькою та українською написано: «На цьому місці знаходилося дипломатичне представництво незалежної України в Берліні (1918-1923). На спогад про жертовну працю вітчизняних дипломатів у Німеччині». Значить, колись дипломатичне представництво України було розташоване в мальовничому, центральному місці неподалік Рейхстагу. Тобто тоді наша країна була вагомим елементом міжнародних відносин. Це може вселяти трішки надії, але не спростовує загальний висновок: написи, таблички та фото не здатні зворушити Берлін. Для цього потрібно щось більше.

 

Я дуже хотів знайти залишки Берлінського муру, але це виявилося не так просто. Пошуки в інтернеті давали лише загальну схему, не вказуючи, де збереглися фрагменти стіни. А кілька спроб запитати в місцевих завершилися нічим: склалося враження, що за тридцять років після падіння муру німці забули про цей період своєї історії, збайдужіли до нього. Мандруючи містом, я зовсім випадково натрапив на меморіальний комплекс «Берлінська стіна». У ньому окрім кількадесятметрових фрагментів муру був іще й музей, у якому було чимало фото, аудіо, відео, різних схем і мап, пов’язаних з тим періодом історії Берліна. Усе це зворушувало до сліз. Бо так само, як тоді німецькі родини були розділені двома рядами стіни з бетону, між якими була кількаметрова мертва зона, так і тепер українські родини розділені двома рядами стін із вогню з кількакілометровою мертвою зоною між ними. Але на обличчях відвідувачів музею, здебільшого німців, не було видно зворушення. Якщо німці забули про холодну стіну, яка тоді була колючкою в серці кожного бюргера, то чи може їх зворушити гаряча стіна, розташована сьогодні за дві тисячі кілометрів від Берліна?

 

Роздуми про всі ці символи наганяли смуток. Вони б так і залишили Берлін похмурим у моєму сприйнятті, якби одного ранку в пошуках дешевого сніданку мені не випало зайти в міні-пекарню. Власне, я її вже пройшов метрів на двадцять, але якась невідома сила змусила повернутися. Зайшовши усередину, побачив прийнятні канапки та спробував зробити замовлення англійською. Літній продавщиці ця мова була незнайома. І так би ми й не порозумілися, якби вона, перепитуючи мене німецькою, зрідка не вставляла у свої фрази російських та українських слів. Я зрозумів, що вона з України. Можливо, нам би вдалося поговорити більше, але був ранок, німці поспішали на роботу, тож не проходило й кількох хвилин, як нашу розмову переривав черговий відвідувач, яких хотів випити кави з круасаном чи булочкою перед черговим робочим днем. Продавщицю звали пані Дана. Судячи з усього, вона давно виїхала з Київщини на заробітки. Бо кілька її фраз про політичне життя в Україні наштовхнули на думку, що вона вже багато років перебуває поза нашим інформаційним полем.

 

Пані Дана подарувала мені надію. Після зустрічі з нею я згадав, що кілька однокласників мого племінника одразу після школи поїхали вчитися до Німеччини, бо там освіта безкоштовна для тих, хто володіє їхньою мовою. А один із них вже й непогану роботу встиг знайти на додачу до навчання. Подумалося, що з часом українські заробітчани можуть наповнити Німеччину так само, як зараз заполонили Польщу. І тоді німці стануть значно сприйнятливішими до наших проблем. Бо вони чутливі тільки до тих, із ким мають справу та спільну роботу. Можливо, тоді величезна втрата України, яка зростає з кожним українцем, що виїжджає на заробітки, щоб уже не повернутися, обернеться для здобутком в українсько-німецьких відносинах. Може, в такому разі нинішній дипломатичний баланс сил, який не дозволяє зруйнувати гарячу українську стіну, переламається на нашу користь. Бо в епоху соціальних мереж і домінування суспільної думки в політикумі сотні тисяч порядних вихідців із бідної країни третього світу можуть впливати на суспільство та владу навіть найпотужнішої держави помітно більше, ніж кілька мішків із халявними нафтодоларами.

 

Чекаючи від’їзду з Берліна, я вирішив полазити в інтернеті. Звернув увагу на те, що майже вся реклама була німецькою. Не дивно, адже новітні технології визначають місцезнаходження смартфона й розміщують ту рекламу, яка йому відповідає. Але серед німецькомовної реклами був один-єдиний банер українською. Він рекламував грошові перекази. Подумалося: це не Польща, але вже хоч щось. А значить, надія достукатися до серця Європи ще жевріє.