Тарас Лютий

Дитина всередині чоловіка

11 Жовтня 2019
Джон Леннон народився під виття сирен, які сповіщали про бомбардування Ліверпуля. Родинні стосунки не складалися: батьки поокремо влаштовували життя, через що їхньому нащадкові рано довелося спізнати самотність і потрапити під опіку тітки.

Майже втративши зв’язок із татом (у дорослому віці син чергуватиме до нього милість і гнів) та зрідка спілкуючись із мамою, хлопчик виміщує брак турботи на інших дітях. А відтоді, як її на смерть збила машина, гадає, що покинутий остаточно. Іноді, вдивляючись у дзеркало, шукає розради в якомусь заціпенінні. Вчитися йому не хотілося, проте випадало влучно висловитися чи поєднувати фрази з мелодією. Раз почувши Елвіса з Літтлом Річардом, не випускає гітари з рук.

 

Свій гурт він збирає ще в школі. Зачарований вправною грою молодших за себе Пола Маккартні й Джорджа Гаррісона, залучає їх для посилення музичної складової (Рінґо Старра запросять згодом). Що менше лишалося бажання навчатися в мистецькому коледжі, то більшав потяг до сцени. Коли британські рокери робили перші кроки, американські пропонували цілі стилі для наслідування. Синтез нового з традиційним дав змогу The Beatles досягти 
популярності. А гамбурзькі гастролі свідчили: крім співу важливі епатажі. І вони не забарилися: дефіляди в трусах, загравання з дівчатами, виходи із сидінням від унітазу на шиї. Підмогою в цьому шаленстві стали алкоголь, секс, наркотики й безглузді бійки з матросами. Та розважаючи публіку, неодмінно піддаєшся звабі вдовольняти її смаки.

 

Читайте також: В обіймах Морфея

 

Поволі виник тандем із Полом через поєднання навіженства з лірикою й блюзу з баладою. У результаті з’явилося щось таке, від чого закляк світ. Під несамовите верещання маси слухали, як принадливі teddy boys співали про солодкаве кохання. Але Джона враз обтяжили сімейні обов’язки: одруження із Синтією й народження Джуліана не збігалося зі свободою поп-зірки. Водночас «I’m a Loser» і «Help!» прозвучали як засторога від скочування в безтурботність. Тому в середині 1960-х Леннон напише кілька прозових творів, забавляючись у властиву йому абсурдну гру смислами. Після виснажливих турне настає час перепочинку, тільки Джон не знає, куди себе подіти: стати вегетаріанцем, безперестану дивитися без звуку ТБ або безцільно кататися на авто. Спробувавши ЛСД, він вирішить оспівати кислоту як порятунок душі, а рок визнає особливою місією, твердячи: християнство зникне, бо The Beatles відоміші за Христа. Поїздка в індійський ашрам задля медитацій мала позбавити бітлів наркотичної залежності, та скоро вони спочули меркантильність гуру. Тимчасом Пол створює неабияку творчу конкуренцію Джону.

Читаючи нині біографію Леннона, написану Альбертом Ґолдманом, дивуєшся не так тому, що нашому героєві приписуються антисемітизм, насильство, психічні розлади, бісексуальність, наркоманія тощо. Найбільшою загадкою є запитання: завдяки чому в людині розігрується карта вередливо-агресивної інфантильності, а що, навпаки, зберігає безпосередність? 

 

Знайомство з художницею Йоко Оно нагло змінило й без того полохливе життя Леннона. Здавалося, вона здатна розкрити їхню спільну унікальність. Та чи не нагадала йому ця старша на сім років жінка, ставши другою дружиною, матір? Парочка втілює музичні й мистецькі проекти, експериментує з наркотиками, має проблеми з поліцією, називаючи життя мистецтвом і навпаки. Медіа транслюють їхні послання проти насильства: «Дайте світу шанс!». Важко сказати, якою тут була частка самопрезентації. Джон і Йоко не надто зналися на політиці, хоч і не довіряли владі. У пісні «Working Class Hero» замість старих форм відчуження згадані наркота, секс і ТБ. Врешті норовливий Джон просто зречеться медалі Британської імперії.

 

Читайте також: Бранці повсякдення

 

Особисті й товариські труднощі спричинилися до розпаду The Beatles і переїзду Леннона до США. Він нарікає на безцільність років і лікується від депресії методом первісного крику. Виставляє себе то генієм, то безталанним нікчемою. Проте йому не позичати, нехай і не без допомоги ЗМІ, здатності впливати на людей і жити навздогад. Роз’їхавшись із Йоко, він спить із покоївкою, «торчить» і бешкетує, а потім досадує з нестачі любові. Повернення ж ознаменується народженням сина Шона. Джон призупиняє кар’єру, щоби бодай номінально на якийсь час стати домогосподарем. Йому до снаги мало їсти (вага ледве сягає 60 кг), валятися в ліжку, писати самому собі листи, міркувати про самотність (бо дружба — романтична омана) чи постійно шукати натхнення. Збоку ніхто не міг би розпізнати, що відбувається всередині цього чоловіка. На останньому прижиттєвому альбомі — спільні з Йоко пісні. Підписуючи платівку за кілька годин до смерті своєму вбивці, Джон і не підозрює, що той тримає свого кумира за лицеміра, який закликав до миру, проте був тривіальним багатієм…

 

Читаючи нині біографію Леннона, написану Альбертом Ґолдманом, дивуєшся не так тому, що нашому героєві приписуються антисемітизм, насильство, психічні розлади, бісексуальність, наркоманія тощо. Найбільшою загадкою є запитання: завдяки чому в людині розігрується карта вередливо-агресивної інфантильності, а що, навпаки, зберігає безпосередність? Чомусь людська суть ніколи не пропонує якоїсь чистої форми й тільки в дивних сполученнях подає дещо захопливо-загрозливе.