Олександр Мотиль

Степан Бандера та Пол Роубсон

7 Жовтня 2019
Припускаю, що більшість читачів не знає, хто такий Пол Роубсон (Paul Robeson, 1898–1976). Він видатний афроамериканський борець за громадянські та людські права.

Також був знаменитим актором, співаком і випускником Ратґерського університету в 1919-му, точніше мого кампуса, що розташований у місті Ньюарк, у штаті Нью-Джерсі. Одне слово, він героїчна постать для афроамериканців і мого кампуса, де будинок, у якому міститься студентський центр, названий Роубсон Голл, а в професорській їдальні стоїть бюст Роубсона.


Цього року, на який припадає 100-річчя закінчення Роубсоном навчання в Ратґерсі, університет вшановує свого славного сина, тим більше що велика частина наших студентів афроамериканці, а місто Ньюарк на 49% афроамериканське.
Начебто все гаразд, якби не один маленький нюанс. Роубсон до кінця життя був гордим сталіністом. Ось його слова з 1935 року: «Із того, що я бачив про радянський уряд, можу сказати тільки те, що кожен, хто підніме проти нього руку, має бути застрілений. Це обов’язок уряду — придушити твердою рукою опозицію до цього справді свобідного суспільства». Не дивно, що 1952-го Роубсон отримав Премію миру імені Сталіна. Після смерті диктатора Роубсон схвалив його «глибоку гуманність». 


Довгий час університет не визнавав цієї аномалії. Цьогоріч подальше мовчання стало неможливим. Наприкінці 2018-го до кампуса приїхав професор Любомир Луцюк із Канади. Побачивши Роубсон Голл та бюст, він написав листа канцлерові університету доктору Ненсі Кентор, у якому звернув увагу на дивовижність вихваляння університетом людини, яка пишалася своїм сталінізмом. Канцлерка відписала загальними фразами про відданість університету високим ідеалам тощо. 

 

Читайте також: Вплив діаспори


А тоді вибухнула бомба. У лютому 2019 року з’явилася стаття видатного американського публіциста Джеймса Кірчика в газеті The Washington Post, у якій він закликав Ратґерс нарешті визнати гріхи Роубсона. Університет не міг зігнорувати таку поважну газету й зрештою мусив змінити своє фанфарне представлення Роубсона на власній веб-сторінці. Кілька місяців по тому університетський журнал Rutgers надрукував довгу похвальну статтю про Роубсона, називаючи його «силою природи» (force of nature) і досить об’єктивно говорячи про чорні сторінки його життя. Попри те загальний образ залишився незмінним: людина-герой, сила природи, неймовірний діяч тощо. 


Що найбільше вражає в цій прикрій історії. Університет — як студенти, так і професори — не сприймав і не сприймає сталінізм Роубсона як особливий гріх. А коли погоджується, що це чорна пляма в його біографії, то не вважає, що вона затьмарює його внесок у боротьбу за рівні права.

Бандера, Шухевич, Петлюра та інші українські герої багато чого доброго зробили, але й поганого теж. Та Сталіном, Гітлером або Пол Потом не були. І їх не вихваляли, принаймні не так, як Роубсон возвеличував Сталіна


Отже, те, що для українців та східноєвропейців немислиме, для ліберального кампуса та афроамериканців цілком можливе. Радянський Союз, як і Сталін та терор, далекі для Ратґерса та Ньюарка. Те, що в СРСР загинули мільйони, що Роубсон несе моральну відповідальність за цей злочин, нікого там не хвилює. Їх радше непокоять пам’ятники расистам-конфедератам, які захищали рабовласницький Південь проти Півночі в Громадянській війні, чи то пак Війні між штатами, як її називають південноштатники. 


До речі, вони, певне, мають рацію, принаймні частково. Врешті-решт, як університет, так і місто заявляють своїм ставленням до Роубсона, що немає якогось єдиного об’єктивного мірила для оцінювання героїв. Як кажуть, мій борець за свободу є твоїм терористом. 

 

Читайте також: Правозахисники про Крим: дискримінація, ізоляція і страх


Водночас це не зовсім так, бо людство звикло сприймати особливо кривавих злочинців — хоч би тих, що скоїли геноцид, — поза будь-яким геройством. Вихваляти Сталіна, Гітлера, Пол Пота — це якось занадто. Хоча, як видно з прикладу мого кампуса (і демократичної Грузії, яка й досі має музей Сталіна), не для всіх.


Нарешті, Бандера, Шухевич, Петлюра та інші українські герої багато чого доброго зробили, але й поганого теж. Та Сталіном, Гітлером або Пол Потом не були. І їх не вихваляли, принаймні не так, як Роубсон возвеличував Сталіна. 
Україна могла б узяти приклад із мого досі скандально лицемірного кампуса. Як і Ратґерс, вона має право визнавати своїх героїв героями, але за однієї умови. Непогано було б визнати не тільки світлі сторони постатей, а й темні також. А тоді хай герої спочивають.