Тарас Лютий

Історія одного егоїста

2 Вересня 2019
Самітники, нехай вони з погляду й видаються безпристрасними, часто носять у собі закоркований тривожний світ. І якщо дати йому вирватися назовні, його бурхливий вир ладен наробити чималого шурхоту. Проте чи багатьом є діло до того, як народжується, вибухає й згасає щось потужне?

Вирішивши написати дослідницьку біографію Макса Штірнера (1806–1856), шотландець Джон Макай раптом уторопав: нехай минуло не так багато років, а цього речника егоїзму вже порядком підзабули. Та чи не доклався бодай той і сам до такого забуття? Цей одинак вирізнявся відлюдництвом і не мав друзів, які могли про нього розповісти щось путнє. Навіть його могилу, на яку Макай збирався покласти пам’ятну плиту, розшукати було нелегко. Після нього не лишилося рукописів і жодного портрета, хіба що рисунок по пам’яті, зроблений Фрідріхом Енґельсом через 40 років як вони бачилися востаннє.


Справжнє ім’я нашого егоїста — Йоганн-Каспар Шмідт. Це був єдиний син байройтського майстра з виготовлення духових інструментів. За півроку після його появи батька не стало, а мати виходить заміж удруге. З 12-ти років Каспар живе в сім’ї родичів. Старанно навчається в гімназії, хоч і бере приватні уроки з латини, французької та гри на фортепіано. Двадцятилітнім стає студентом філософії в Берліні, де слухає Шляєрмахера й Геґеля. Кепський стан здоров’я звільняє його від військової служби. Насилу витримавши іспит на право викладання в гімназії, півтора року Шмідт безоплатно вчителює в реальному училищі. Однак оплачуваної посади так і не отримує. Квартируючи в родині міської акушерки, одружується з донькою її сестри. Та жінка помирає в передчасних пологах. Йому кілька років доводиться навчати дівиць у приватному закладі, після чого він назавжди полишає викладання.

 

Читайте також: Що справедливо?


У 1840-х неабиякої слави зажила берлінська кнайпа Гіпеля «Привілля», яка стала майданчиком радикальних дискусій молоді. Обговорювали цензуру, соціальні, студентські та релігійні рухи, жартували, випивали, грали в карти, курили. Сюди вчащали брати Бауери, Арнольд Руґе, Маркс і Енґельс, загалом збиралися філософи, критики, журналісти, поети, політичні активісти, феміністки... Серед завсідників був і Шмідт. Худорлявий, стрункий, середнього зросту, зі стриженими бакенбардами, хвилястим волоссям, спокійно-впевненою посмішкою й блакитними очима за срібними окулярами. Макс Штірнер. Прізвиськом студентських років (Stirn — високочолий) відтепер підписуватимуться його твори. Небалакучий і байдужий до життєвої суєти, майже без потреб, він заробляє на хліб газетярем. Аж ось у гомінливій компанії «привільців» зустрічає емансиповану Марію Денгардт із буржуазної сім’ї й невдовзі бере з нею шлюб. Завдяки посагу в Макса чи не вперше завелися гроші. Настає час, коли йому вдалося написати те, що спричинило бучливу суспільну реакцію.

Попри всю слушність тези про упослідження індивіда, поодинока особа приречена на самотність і розпорошення окремих зусиль. Коли йдеться про верховну владу Я, це лише «свобода від» без «свободи для». Що це, як не декларація намірів, після якої потрібно перейти ще до спільного творення?


Трактат «Єдиний і його власність» возвеличував індивіда. Змалечку, ясує автор, кожному доводиться самовизначатися й стверджуватися в природному та соціальному середовищі. Всюди від тебе вимагають підкоритися загальному (батькам, авторитету, більшості, владі, державі), прислужуватися й офірувати собою. Та в якийсь момент людина втне народити себе саму буквально з нічого. Відкидаючи одержимість духами — привидами-уявленнями, які плодяться лише для того, щоби закріпачити тебе так, що ти й сам готовий визнавати самопокору, — зухвалець віднаходить власне Я, тобто єдиного володаря, здатного до самобуття. Ніхто, крім мене самого, не спроможний реалізуватися й протистояти силам, які пригнічують особистість. Щоправда, зізнаймося відверто, в цьому панегірику окремому Я відчувається відвертий повів утопізму. Попри всю слушність тези про упослідження індивіда, поодинока особа приречена на самотність і розпорошення окремих зусиль. Коли йдеться про верховну владу Я, це лише «свобода від» без «свободи для». Що це, як не декларація намірів, після якої потрібно перейти ще до спільного творення?

 

Читайте також: Гіркота інтелектуалів


Таких думок не оцінив ніхто — ні читацька авдиторія, ні кохана дружина. Тим часом скромне, хоч і бездітне життя притьмом зменшувало спадок. Викладати Штірнер більше не хотів, а письменництво прибутку не давало. Невдовзі дружина втратила до нього не лише інтерес, а й повагу. Заради виходу із ситуації було вирішено вкласти гроші в молочний бізнес, одначе невміле господарювання призвело до неминучого колапсу. Жінка подалася шукати кращого життя в Лондон, а чоловік лишився.


Він нечасто виходить з помешкання, хоча через злидні регулярно змінює житло. Хтозна на що він тоді існує. Здається, світ його вже не цікавив. Про нього майже нічого не чутно. Єдине, чим він розкошує, — сигари. Скрута стає такою, що за борги йому довелося відсидіти в буцегарні. Макс Штірнер помирає в маленькій винайнятій квартирці. Кажуть, від зараження крові. Після укусу в потилицю отруйної мухи. До останнього дня егоїзм був невідступним правилом усього його життя.