Ріхард Герцінґер

Голос «Білої троянди»

18 Липня 2019
75 років тому, 20 липня 1944-го полковник Клаус Шенк граф фон Штауффенберґ здійснив невдалий замах на Адольфа Гітлера.

 А з цим не вдалася й спроба військової групи опору довкола нього та інших офіцерів Вермахту, як-от генерал-майор Геннінґ фон Тресков, покласти край злочинній владі націонал-соціалізму.


В історичному наративі сучасної демократичної Німеччини Штауффенберґові та його союзникам уже кілька років поспіль відводиться роль позитивних фігур. Голлівудський фільм 2008-го «Операція «Валькірія» з Томом Крузом у головній ролі перетворив Штауффенберґа на героя західного світу, система цінностей якого начебто збігалася з тією, яку сповідували західні демократії.


Однак реально-історичного Штауффенберґа можна осягнути лише диференційованим поглядом. Навіть якщо, поза сумнівом, це була сильна людина, дії якої свідчать про відважність і найвищу жертовність, він був складною особистістю з нерозв’язними суперечностями. Тому Штауффенберґ не годиться для показної героїзації, яка не відповідає ані його уявленню про себе, ані уявленню його соратників. Вони вважали себе не героями, а відповідальними індивідами, що в історично найскладнішій ситуації не хотіли слідувати за жодною інстанцією, окрім власного сумління.

 

Читайте також: Надія на Східну Європу


Із політичного погляду, їхня спроба розбити гітлерівську машину смерті та уможливити новий початок для Німеччині з власних сил була безнадійною та ще в зародку приреченою на невдачу. Свою спробу перевороту вони планували видати за захист від начебто путчу СС та Гестапо й приписати їм убивство Гітлера. Це означало б, що ера після Гітлера починалася б із введення в оману німецького населення. Довго ця версія не протрималася б. Навіть якби внаслідок нападу Гітлер загинув, це не стало б гарантією успішного перевороту. Ілюзорним був і план групи в разі успіху негайно припинити війну на Заході й дати західним альянсам увійти в німецький Райх, не припиняючи, однак, війни з Радянським Союзом, щоб не допустити просування його до Німеччини. США та Велика Британія ніколи не пристали б на такий спрямований проти їхніх радянських союзників задум. Власне, група спротиву й сама це розуміла. Так, перед атентатом 20 липня Тресков писав, що йдеться вже не про його «практичну мету, а про те, що німецький рух опору перед світом та історією зважився на вирішальний крок».

 

спогади про активних німецьких противників Гітлера надаються не так до творення національної ідентичності чи підтвердження демократичної традиції Федеративної Республіки, як для ілюстрування універсальної людяної позиції


Внутрішні мотиви німецького військового спротиву раз по раз дають у Німеччині матеріал для суперечок. Штауффенберґ та інші провідники замаху 20 липня спершу мали ілюзії стосовно Гітлера або й були його захопленими послідовниками. Підозри виникають і щодо того, чи окремі дійові особи й самі не були військовими злочинцями. Навіть після того, як вони перетворилися на противників Гітлера, учасники спротиву не стали демократами в сьогоднішньому розумінні. Утім, величі їхнього вчинку це не применшує. Те, що вони знайшли сили подолати з усіма наслідками свої помилкові переконання, додає їхнім діям ще більшої ваги. Досвід показує, що наявність правильних переконань аж ніяк не гарантує правильних дій в екстремальних ситуаціях. Певним, однак, є й те, що Штауффенберґ та його союзники діяли не виключно з національних мотивів, а були глибоко вражені звірствами, вчиненими на Східному фронті з євреями та іншими цивільними.

 

Читайте також: Нові інтереси


У Німеччині згадки про борців руху спротиву завжди пов’язані із соромом за те, що більшість населення підтримувала націонал-соціалізм чи принаймні пасивно погоджувалася з ним. Спротив режимові націонал-соціалістів, а також загалом 15 спроб усунути Гітлера здійснювало кілька ізольованих індивідів і малих груп. До них належать столяр Ґеорґ Ельзер, який вчинив бомбовий замах на Гітлера 1939 року, а також студентська група спротиву довкола сестри й брата Софі та Ганса Шолів, яка називалася «Біла троянда» й із літа 1942-го до початку 1943-го розповсюджувала листівки проти режиму. Ізольованою залишилася й група довкола Штауффенберґа. Тому спогади про нього та інших активних німецьких противників Гітлера надаються не так до творення національної ідентичності чи підтвердження демократичної традиції Федеративної Республіки, як для ілюстрування універсальної людяної позиції. Доля кожного німецького борця спротиву нагадує всім про індивідуальну співвідповідальність за те, щоб у світі не тріумфувало зло. 


«Ми не мовчимо, ми ваше погане сумління, «Біла троянда» не дасть вам спокою» — це речення з листівки групи довкола Софі та Ганса Шоллів, страчених у лютому 1943 року, має силу й донині. Мовчання та індиферентність — найбільші ресурси, на яких тоталітарні та авторитарні режими базують своє панування. А тому начебто слабкі голоси, як-от «Білої троянди», що відмовляють їм у цих ресурсах, насправді є найнебезпечнішими їхніми ворогами.