ОНУХ

Коридор двох банальностей

26 Травня 2019
Колись, років 20 тому, у Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА демонстрували канонічну виставку двох видатних митців кінця XX століття: Іллі Кабакова родом із Дніпра та співтворця концептуального мистецтва американця Джозефа Кошута.

Мені пригадалася та виставка, а власне її прозірлива назва, коли тиждень тому я знову завітав до Києва і хоч-не-хоч занурився в українську дійсність, зокрема в медійну. Вечорами, повернувшись додому, я годинку, а може, і дві переглядаю різноманітні телевізійні програми, присвячені післявиборчим дискусіям та аналізам. У них мене вражає повінь пустослів’я розмаїтих експертів і політиків, яких я зараховую до умовної категорії «думкологів». Цей термін вигадала моя донька, політолог із солідного британського університету, коли я поцікавився в неї, чим відрізняються її дослідження від досліджень українських експертів. Оля відповіла, що на відміну від багатьох із них вона вивчає те, що називають evidence based science (наука, основана на фактах), яку в західному науковому світі визначають так: «Наука — це здобуття й застосування знань і розуміння природного й соціального світу з дотриманням послідовної методології, основаної на фактах. 


Основана на фактах діяльність — це діяльність, яку суворо оцінюють у процесі експериментальних досліджень і яка, що можна довести, забезпечує, коли йдеться про важливі результати, статистично значущу різницю». За вказівкою Олі я стараюся критично підходити до незліченної кількості думок і спекуляцій, які плинуть до мене з екрана телевізора та світу соціальних медіа. Учора, наприклад, на одному з телеканалів молодика у вишуканій вишиванці, прізвище якого, на жаль, я не зміг записати, «лагідно допитала» журналістка. Як я зорієнтувався, то був один із «молодих вовків» команди Зе. Говорив він добре, але загальними фразами. І, мов вогню, уникав однозначних відповідей.

 

Читайте також: Початок епохи невизначеності

 

Досконала сировина для політика. На запитання про ідеологію руху Зе він відповів приблизно так: «Якщо дотримуватися європейських критеріїв, які не завжди можна застосувати до українських реалій, ми є центристською групою з невеликим правим ухилом». Ведуча тиснула на нього, кажучи, що позиціонування на політичному спектрі — це не ідеологія. Знову не вдаючись у деталі, молодик заявив: «Нашою метою є ринкова економіка, євроатлантичний напрям і народовладдя». Ну що ж, я й далі не розумів, яка то ідеологія, бо з таким набором загальників можна обслужити не одну ідеологію. Ці три округ­лі банальності нагадують мені почуту колись розповідь, що на запитання «Куди йдеш?» відповідь була: «Іду далі в цьому напрямку».

Можна запропонувати дуже радикальне рішення, наприклад, перенести адміністрацію в якесь приємніше місце на карті світу, де і клімат сприятливіший, і громадяни, можливо, більш громадянські. Заковика в тому, що змінювати країну треба тут і з тими громадянами, які є


Ще одна кумедна дискусія чи радше декларація команди Зе стосується пошуків нового приміщення для адміністрації нового президента, бо старе таке обтяжене минулим, що не може добре служити новому. Я згоден, що архітектура є одним із мистецтв, які дуже обтяжені ідеологічно, і то від початку свого існування. Історія Стародавнього Єгипту, Греції або Риму — найкраща ілюстрація цього твердження. За будь-якої доби архітектура була не так утилітарним притулком для інституції, як посланням для навколишнього світу. 


Близьке нам XX сторіччя з авторитарним стилем фашистських і комуністичних будівель становить тут яскравий приклад. Будинок адміністрації президента — добра ілюстрація авторитарного архітектонічного стилю, але магічна віра, мовляв, достатньо вийти з того будинку, щоб надворі засяяло сонце, — це, власне, таке саме магічне мислення, як і віра, що достатньо обрати не обтяженого політичним минулим президента, щоб… а власне, до кінця й не відомо, яким має бути те «щоб», бо кожен визначає його по-своєму. І далі притримуючись такого мислення, можна запропонувати дуже радикальне рішення, наприклад, перенести адміністрацію в якесь приємніше місце на карті світу, де і клімат сприятливіший, і громадяни, можливо, більш громадянські. Заковика в тому, що змінювати країну треба тут і з тими громадянами, які є, а будинки можна пристосовувати до нових часів, таких прикладів в історії теж не бракує. Президент, що йде з посади, теж не марнує часу, готується до нової ролі колишнього президента, а водночас опозиційного політика.

 

Читайте також: Ментальна прірва

 

Як повідомляють медіа, легким розчерком свого президентського пера він нагородив і призначив якщо не сотні, то десятки громадян. Одних на знак подяки за вірність, інших із надією зберегти впливи в політичній системі України. У цьому немає нічого дивного, кожен президент, який іде з посади, чинить так у межах належних йому повноважень. Дивує те, що, ухвалюючи такі постанови, він не вирішив ліквідувати рудименти совєтської системи надання звань «заслужених», «народних» тощо. Надто коли йдеться про сферу культури та мистецтва. Це вже звучить навіть не кумедно, а просто жалюгідно і є ще одним доказом того, що президент і його радники вкрай погано зрозуміли причини своєї поразки, але й не означає автоматично, що переможці розуміють набагато краще. Я спостерігаю і намагаюся збагнути, що з чим, хто з ким і навіщо. Дотримуючись побіжного і, безперечно, не «evidence based» підходу, тобто тільки з позиції імпресіоністичної оптики громадянина, можу зауважити, що ми хоч-не-хоч завжди перебуваємо в «довгому коридорі банальності». Але, як буває з довгими коридорами, у кінці здебільшого з’являється світло. Інколи справжнє, а інколи звичайний міраж.