Юрій Макаров

Закон безпеки

24 Травня 2019
Можна виграти битву, але програти війну, слушно стверджував Наполеон Бонапарт, а він знався на предметі.

Для України, і не лише для України, розмірковувати про мовне питання у військових термінах цілком адекватно. Багатостраждальний Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» ухвалено, але це не означає, що проблему вирішено не тільки раз і назавжди, а й навіть на найближчий час: позиції сторін досі далекі від порозуміння (а почасти й від самоусвідомлення). І це не дивно, бо пошуки модного тепер взаємоприйнятного компромісу в стилі win-win тут марні за визначенням, а поточна кон’юнктура заважає розраховувати на політичну волю влади. До того ж, як ми знаємо з імперського досвіду, суворість законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання.


Реванш у мовній царині, не кажучи про цілу гуманітарну сферу, де останніми роками спостерігався суттєвий прогрес, не тільки можливий, а й високоймовірний. Це може означати, зокрема, недотримання на практиці певних обмежень, передбачених Законом № 2704-VIII, і незадіяння закладених у нього позитивних механізмів, а відтак повернення до стану кінця 2013 року, що буде нехай не катастрофою, але черговим випробуванням. Так само доводиться передбачити й падіння символічного статусу державної мови, бо останнім часом мовою політичних еліт, за поодинокими винятками, стала саме українська, і це мотивувало громадян, які розраховували на соціальні ліфти, сприймати її як складову успіху. Серед наразі умовних представників нинішньої адміністрації включно з першою особою кількість україномовних демонстративно менша, що, ймовірно, стане сигналом для майбутніх кар’єристів: «можна не паритися».

 

Читайте також: Реванш олів’є


Отже, з одного боку, нещодавня позитивна динаміка; середня та вища освіта (формально україномовна, хоча на практиці далека від такої); інерція «майданного» етикету, де за українською визнавався пріоритет за визначенням; результати квот на радіо й телебаченні, які виявили чималенький масив якісного розважального продукту й, головне, значний ресурс його збільшення та покращення; наслідок державної підтримки кінематографа — можливість регулярно відвідувати вітчизняні прем’єри, які заслуговують на те, щоб їх не пропустити; цілий пласт сучасної літератури, недостатній для сучасної європейської країни, проте вражаючий порівняно зі станом до 1991 року… З другого — багатовіковий тиск звички, травми виживання, ну й інформаційна інтервенція країни, яка веде з нами війну.

Досвід показує, що українці часто виявляють легковажність, коли йдеться про суттєву загрозу безпеці, але мобілізуються, коли йдеться про образу гідності


Усе, що я хотів сказати з приводу мовної ситуації, точніше, майже все можна знайти в серії колонок у Тижні (№ 1, 2, 4, 6, 7, 9, 10/2016). Там, зокрема, я згадав досвід ірландців із їхньою рідною ірландською (ґельською) мовою, якою розмовляє 1% населення. Її вивчають у школі, нею видають місцеві газети, її визнано однією з офіційних мов Євросоюзу, а результат — відсоток. Бо століття британського панування відкрутити назад неможливо. З часом на думку спав красномовніший і значно ближчий приклад: на межі XIX–XX століть на теренах нинішньої України чисельність євреїв сягала понад 2,7 млн осіб — це була наша друга за потужністю етнічна громада (близько 9% населення).

 

Звісно, всі вони були носіями мови їдиш — одного з діалектів середньовічної німецької із суттєвим впливом давньоєврейської та української. Урбанізація, дискримінація, асиміляція в радянському дусі, державний антисемітизм, Голокост та еміграція призвели до того, що, згідно з переписом 2001 року, серед українців уже налічувалося… 3,1 тис. носіїв їдишу. Важко навіть у теорії припустити, що ця мова колись відродиться. Мова, якою розмовляли мільйони, мова, якою була написана ціла література, мова, яка містила в собі досвід поколінь.

 

Читайте також: Що дають?


Ні, на щастя, українська не помре. Але знову почуватиметься пасербицею. А україномовні українці, яких, хай там як, дві третини (це згідно з переписом 2001 року, а нині, якщо вірити Financial Times, три чверті), будуть і далі гостями у власному домі. Якщо не схаменуться еліти, надто ті, що зросли й відчули свою силу останнім часом. Якщо патріоти, частину яких щойно добряче надурили, не продемонструють характеру. Досвід показує, що українці часто виявляють легковажність, коли йдеться про суттєву загрозу безпеці, але мобілізуються, коли йдеться про образу гідності. Це саме той випадок.


Серед противників домінування державної мови є відверті симпатики, якщо не прямі агенти ворога, а є легковажні «маленькі» люди, яким ліньки вчитися, докладати зусилля, думати. Маленькі люди мають право бути маленькими, не кожен мусить стати Чорноволом або Стусом. Їм слід донести лише одне: там, де російська мова, стріляють. Доведено Україною.