Анастасія Левкова

У що тепер вірити?

22 Квітня 2019
(Про сором, злість та ніжність)

За тиждень до першого туру виборів, під час фестивалю Docudays у Києві, ми з подругою пішли на перегляд фільму «Шлях до гір» італійської кінорежисерки Міколь Рубіні. Сюжет полягав у пошуках режисеркою будинку (чи бодай сліду) її прадідів, які не пережили Голокосту. На обговоренні, де була присутня Рубіні, йшлося про те, що під час зйомок, які тривали три роки, вона натрапила на багато перешкод із боку місцевих – гуцулів, які не хотіли нічого розповідати й показувати, багато чого замовчували.

 

У кінотеатрі троє людей із залу, ставлячи питання, вважали своїм обов’язком висловити сором за співвітчизників і попросити вибачення.

 

Ми з подругою-англійкою щоразу перезиралися, мовляв, а вам чого соромно? Ви тут до чого? Це хіба ви чинили перешкоди? У нас що, колективна відповідальність?

 

А потім стався перший тур виборів, і я краще розчула слова цієї пісні – «колективна відповідальність» і «соромно».

 

Читайте також: Навіщо українській книжці Чехія?

 

Демократія (якби я була Лесем Подерев’янським чи Олексою Манном, то після цього слова йшло б багато обсценної лексики) – це колективна відповідальність. Відповідальність і потреба вигрібати, навіть коли ти чогось не робив, не казав, не обирав.

 

Іноді демократія приводить до великого сорому. Як-от зараз.

 

***

 

Три тижні, що минули від першого туру, були періодом оговтування від шоку і спробою прийняти думку про життя за Інфернального Ніщо. Я думаю, що найближчий час буде часом переосмислення, перш за все переосмислення того, у що ми вірили в останні п’ять років.

 

Ми вірили в те, що українське суспільство суттєво позрілішало. Що громадянське суспільство працює; що українці стали активнішими та зрозуміли, що свою долю слід брати у власні руки, а не чекати з неба манни небесної; що українці стали глибше та з більшим зацікавленням пізнавати історію, розуміти, що війна з Росією почалася не в 2014 році; почали більше дослухатися до інтелектуалів…

 

Все це виявилося не так. Тобто виявилося, що такою була невелика частина українців.

 

Однак голосують – усі. І ті, хто такими не стали, не були, – також голосують.

 

Ми вірили в те, що зусилля недаремні. Що все те, за що боролися і над чим працювали в останні 25 років (чи в останнє століття? півтора століття?), почало давати плоди. Ці плоди в якийсь момент стали нарешті видимими – наприклад, коли в переважно російськомовних містах в усіх маршрутках грала українська музика, коли ось-ось мали прийняти закон про мову, коли бачили, що за кордоном про нас говорять із повагою і усвідомлюють, що Україна – не Росія, коли дізнавалися про кількість українських стартапів, коли, зрештою, бачили покращення добробуту.

 

Тепер усі ми, хто за п’ять років устигли в це все повірити, мусимо оговтатися і знайти, у що ж вірити тепер. Напевно, нам доведеться тепер переосмислювати, зокрема, те, що таке демократія. І чия вина  т а к и х  результатів демократії.

 

Читайте також: «Франкфурт – це політика»: навіщо Україні потрібна книжкова експансія

 

Напевно, нам доведеться намацувати відповідь на питання, чи багатолітні зусилля даремні, чи ні.  Відповісти, що даремні, – означає поховати себе живцем. Треба шукати іншої відповіді – щоб могти жити далі. Треба звертатися до діячів 1920-х і раніших. До Франка: «Хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». До неокласиків: «Творити культуру в бездержавній нації – колись вона стане опертям для держави» (цими днями важко вірити навіть у те, що в нас є держава, хоч вона, безперечно, є).

 

Внутрішня еміграція? Днями письменниця Катерина Калитко писала у Фейсбуку про те, що внутрішньої еміграції не існує – є тупа стагнація, безсилля, звичка до нервового гумору, автодеструкція. І «якщо кожен забере свій ресурс додому, чекати кращого часу, все завалиться нам же на голови, і значно швидше, ніж встигнемо відбігти на безпечну відстань».

 

Життя кожного /кожної з нас, хто може читати ці рядки, припало на роки, коли Україна рухалась, як у [ленінському] танго: два кроки вперед, один назад. І поступ за такого танго є, бо завжди лишається різниця в один крок уперед. Однак після першого туру здавалося, що тепер настане час 25-ти кроків назад воднораз.

 

Внутрішньої еміграції не можна допустити тому, що саме те, що від нас наразі залежить, – це ось ця кількість кроків. Теперішній рух буде нагадувати рух угору ескалатором, який спускається донизу. Ми вже звикли до того, що живемо в країні, де ніколи не можна розслабитися, але іноді настають періоди, коли не можна навіть зімкнути очей. Рухатися ескалатором треба дуже-дуже швидко, інакше рух донизу і сповзання у підземелля – неминучі.

 

Днями згадуються слова Сергія Жадана з «РоздІлових»: «Але навіть тепер в мене є ще стільки ніжності й злості, що я міг би підіймати з могил повішених і прокажених».

 

За останні три тижні в нас суттєво побільшало злості. Треба, щоб побільшало й ніжності. Якщо не до прокажених, то бодай одне до одного, яким не байдуже. Бо ця держава належить нам, а не їм.