Ріхард Герцінґер

Ознаки безпорадності

21 Лютого 2019
У час великих внутрішньоєвропейських і глобальних викликів низький рівень зовнішньополітичного дискурсу в Німеччині викликає занепокоєння.

 Безпеково-політичні та геостратегічні питання в німецьких публічних дискусіях далі відіграють лише другорядну роль. Найсильніша та найважливіша країна ЄС дозволяє собі зовнішню політику, позначену маневруючим, виключ­­но реактивним очікуванням і звуженою, орієнтованою на короткотермінові економічні вигоди національною перспективою за одночасного абстрактного визнання панацеї «багатосторонності».


Минулими вихідними на Мюнхенській безпековій конференції Анґела Меркель виголосила промову, яку через незвичну для німецької канцлерки пристрасність і відносно чіткі критичні слова стосовно Вашингтона, захоплено підтримала публіка. Але якщо придивитися, то стає зрозуміло: її виступ застряг у невиразній поверховості й не дав конкретних відповідей на нагальні питання європейської та глобальної політики. Майже нічого не сказала Меркель про її бачення реформи ЄС, яка могла б подолати тенденції до націоналістичного розколу в європейській спільноті. Канц­лерка, звісно, висловилася за зміцнення НАТО й запевнила, що створення європейської армії, яке досі не вийшло зі стадії декларацій про наміри, повинне доповнити, а не послабити західний оборонний союз. Проте вона уникла згадок про військово-політичні наслідки, що виникають через посилення воєнної загрози з боку Росії та нової безпеково-політичної ситуації у Європі після припинення дії Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності. Водночас питання, чи слід у Європі розташовувати нову зброю середньої дальності, загрожує новими разючими внутрішньоєвропейськими розбіжностями поглядів.


Як і в багатьох інших випадках, Берлін не має чіткої позиції щодо цієї проблеми. Абстрактні заклики організувати переговори щодо роззброєння, до яких має бути залучений і Китай, заміняють власні оборонно-політичні плани. За формальним запевненням канцлерки про вірність натовському принципу 2% на оборону, який вона тимчасом інтрепретує вже лише як «орієнтовний показник», у її мюнхенській промові прозвучали аргументи на виправдання того, чому Німеччина до 2024 року підвищить свій оборонний бюджет лише до 1,5% ВВП. Її агітація за розуміння зумовленого історичними причинами дуже обтяженого ставлення німців до всього військового завершилася тривалим самовихвалянням важливими внесками в діяльність західного військового союзу, які ФРН уже робить в Афганістані та Малі.

у пізній фазі холодної війни були ефективні механізми військового стримування та ціла мережа договірних зобов’язань, які приборкували радянську експансію. Натомість сьогодні ми маємо справу з майже нічим не стримуваною російською агресивною політикою


Чіткіше Меркель висловилася лише з одного питання: вона підтвердила свою відданість проектові газопроводу «Північний потік-2», обґрунтовуючи це необхідністю й надалі ставитися до Росії як до «партнера», якого, незважаючи на його агресивну політику, не можна «відлучати» від європейських справ. Саме так висловилася канцлерка, хоча в іншому місці прямо заявила про «гібридну війну», яку Москва веде проти Європи. Але що ж це за «партнер», який здійснює щодо нас войовничі дії? Кричущої суперечності у своїх висловлюваннях Меркель, здається, не помітила.


У критиків «Північного потоку-2» канцлерка риторично запитала, чим сьогоднішня ситуація «аж настільки гірша», ніж у часи холодної війни, коли Німеччина також купувала багато російського газу. На це їй слід відповісти: у пізній фазі холодної війни були ефективні механізми військового стримування та ціла мережа договірних зобов’язань, які приборкували радянську експансію. Натомість сьогодні ми маємо справу з майже нічим не стримуваною російською агресивною політикою. Вона зустрічається з розділеним, по суті, безпорадним Заходом, який — принаймні більшість європейців — досі не хоче визнати, що путінська Росія — це готова на все ворожа потуга.


Найочевидніше таке західне безсилля проявляється в Сирії. Там, навіть не запитуючи думки Заходу, Росія, Іран і Туреччина під керівництвом Москви ділять між собою владу над цією країною. Цілковитою помилкою виявилася скликана США у Варшаві близькосхідна конференція, яка відбувалася одночасно з останньою російсько-ірансько-турецькою зустріччю в Астані. Вашингтон намагався зобов’язально залучити європейців до своєї жорсткої лінії щодо Ірану, однак успіху не мав. Навіть Польща, національно-консервативний уряд якої за кожної нагоди намагається догодити урядові Трампа, твердо дотримувалася лінії ЄС не розривати атомної угоди з Іраном. 

 

Читайте також: Мюнхенська конференція: напруга між США і Німеччиною, ракетний договір і Азовське море


Жодні гучні тиради уряду Трампа та скільки завгодно американських санкцій проти Тегерана не можуть приховати того, що США своєю військовою та дипломатичною політикою виходу віддають свободу дій у Сирії Ірану. І сприяють цим дедалі більшому посиленню там впливу іранського режиму. Непереконливим антиіранський гнів Трампа та його людей є ще й тому, що вони водночас вважають Росію потенційним партнером із стабілізації на Близькому Сході. Адже саме РФ уможливлює такий масштаб іранської експансії.


Непевна, позбавлена будь-якого стратегічного плану американська глобальна політика, яка намагається розмовляти із союзниками в наказовому тоні, та чимраз більше роз’єднаний ЄС, який силкується компенсувати свій зникаючий вплив на світову політику невтомними заклинаннями про квазірелігійний принцип «багатосторонності», — ось не надто обнадійливий образ Заходу у 2019 році.