Любомир Шавалюк

Мовне питання

15 Лютого 2019
Я не філолог. Тому не можу розмірковувати про аспекти вживання української мови з тим досконалим розумінням усіх відтінків проблеми, яке притаманне галузевим фахівцям. Але як споживач мовного продукту — від вуличної реклами до наукових праць — постійно зауважую, що, м’яко кажучи, із ним щось не так. На мою думку, ідеться про системну проблему.

Чи доводилося вам коли-небудь читати звіт якогось державного органу? Враження, що при цьому виникають, зазвичай вписуються в одну палітру — від підвищеної сонливості до відчуття огиди. Державні звіти погано структуровані, абияк ілюстровані, написані неякісною мовою, часто без акцентів на головних, актуальних питаннях. Одне слово, нечитабельні. Після такого висновку решту тексту можна присвятити справедливій критиці держави, як це прийнято в Україні, а можна спробувати зрозуміти, у чому причина. Для цього треба глянути на процес підготовки таких документів зсередини.

 

Хто пише звіти державних органів? Прості чиновники. Із ними пов’язано кілька проблем. Передусім для багатьох із них українська не є рідною мовою. Навіть у стінах органів державної влади в щоденних розмовах вони послуговуються російською. Що для них українська? Це книжна мова, яку доводиться використовувати відповідно до посадових обов’язків. Щось на кшталт церковнослов’янської (мови Євангелія) на українських землях кількасот років тому.

 

Будь-яка книжна мова мертва, бо не розвивається разом із суспільством, а залишається лише в письмових пам’ятках. Чиновницька українська не виняток. Вона базується на двох китах: мові радянської бюрократії (хоч та й мала російськомовну основу) та мові законодавчих актів (нині більшість із них ухвалені вже в часи незалежності, але тяглість радянської законотворчої традиції досі відчувається). Тобто чиновницька українська — це один із найбільших резервуарів совка, який досі зберігається в Україні й, між іншим, постійно уникає дерадянізації.

 

Читайте також: Моя русифікація

 

Одна з її характерних рис — уміння сказати так, щоб не було чіткості й не виникало ризиків бути притягнутим до відповідальності за сказане, тобто добре заховати суть за мішурою слів. Написані такою мовою звіти наводять на думку, що або автор не досить кваліфікований, або в його голові панує первозданний хаос. Іноді один-єдиний абзац у таких документах доводиться читати по кілька разів, щоб зрозуміти, що ним хотіли сказати.

 

Поширення чиновницької української в державних органах не обов’язково відбувається через російськомовних чиновників. Мені доводилося спілкуватися з працівниками сільрад на Західній Україні, які ще не встигли пропрацювати на державу й кількох років, а вже впевнено використовують чиновницьку українську в повсякденному житті. Тобто ця мова постійно відтворюється. Система її відтворення проста й надійна: держслужбовець переймає цю мову з документів, із якими йому доводиться працювати, а потім продовжує «її рід» у документах, які пише сам. І кінця-краю тому не видно.

 

Інша проблема — освітній бекграунд чиновника, із яким він приходить на державну службу. Абсолютна більшість їх — випускники українських університетів. Одна з головних навичок, які розвивають наші виші, — писати реферати з акцентом на кількості сторінок, а не на якості. Якщо студент сам їх пише, а не качає з інтернету чи копіпейстить із чужих книжок, то він розвиває вміння «лити воду», тобто робити так, щоби був належний обсяг незалежно від глибини змісту. Це вміння особливо культивується на пізніших етапах освіти, а надто в аспірантурі, коли тексти, які треба писати (наукові статті, доповіді на конференціях, дисертації) стають довшими, а вміння фокусуватися на суті вже деградоване як наслідок попереднього досвіду. Паралельно протягом усього навчального процесу студентам та аспірантам доводиться читати книжки українських професорів, у яких кількість тексту — це ключова вимога до написання. Наслідок — випускник університету чи кандидат наук приходить на державну службу з добре розвинутою навичкою писати «водяні» тексти з проблемним змістовим наповненням. Таке вміння значно полегшує йому опанування чиновницької української.

 

Це зовсім не те, що дає освіта в країнах Заходу. Там учнів і студентів вчать писати правильно, стисло, читабельно. Особливо цю навичку розвивають програми докторів філософії (PhD). Їхні випускники можуть легко, без помітного внутрішнього напруження написати наукову чи публіцистичну статтю, звіт чи книжку (якщо мають достатньо ідей для неї). Якщо вони приходять на державну службу, то значно підготовленіші випускати якісний продукт. Тому європейські чи американські звіти куди приємніше читати.

 

Читайте також: Щиро ваш Ідіот Фортепіанович

 

Нарешті, остання проблема. Хай там яка система формування чиновника, його звіти були б значно кращі, якби в країні він мав достатню пропозицію української. Широкі можливості читати українською все, що тільки можна, позитивно впливали б на свідомість чиновників і наближали б їхню чиновницьку українську до живої, актуальної мови. Але донедавна різноманітність українськомовного продукту була дуже вузькою, натомість ми мали засилля російськомовних книжок: три чверті сайтів були російськомовні й не мали українськомовного аналога, практично всі елітні друковані медіа видавалися російською. Протягом останніх кількох років ситуація почала змінюватися: українська книжка переживає справжній вибух популярності, російськомовні медіа починають дублювати, українські письменники стають щоразу популярнішими та авторитетнішими. Проблема кількості українськомовного продукту поступово вирішується. Але залишається проблема якості. По-перше, чи достатньо в Україні фахових літературних редакторів, які могли б забезпечити цей підйом українськомовного продукту? По-друге, чи встигають наша мова та її носії за розвитком спеціалізованих сфер, наприклад економіки або технологій? Відповіді на обидва запитання радше негативні.

 

Мій досвід роботи з офіційними документами в галузі економіки показує, що навіть найпоширеніші терміни в Україні перекладають хто як хоче. Це стосується не лише чиновників. У нас немає єдиного усталеного мовного стандарту в багатьох спеціалізованих напрямах. Чи можна в такому разі вимагати від чиновників, щоб їхні звіти, у яких об’єктивно багато професійної термінології, були читабельними?

 

Якось один мій знайомий поляк розповідав, як у 60–70 роках минулого століття в Польщі розробляли літературну польську. До того там існувало чимало діалектів, із яких зробили один стандарт, яким зараз користуються всі поляки. У нас, мабуть, такої проблеми з діалектами немає, але є інша: що наше, а що нав’язане русифікацією, бюрократизацією й рештою зовнішніх впливів, і як підігнати українську мову до вимог часу й технологічного прогресу. Коли поляки вирішували свою проблему мовного стандарту, їхній відновленій державі було 40–50 років. Нашій лише 27. Чи означає це, що Україна, як держава, ще не доросла до того, щоб вирішити мовне питання?

 

Увесь цей причиново-наслідковий ланцюжок показує, наскільки складно організувати написання нормальних, читабельних, орієнтованих на читача звітів у межах усіх органів державної влади. Здавалося б, досить поверхова проблема, а наскільки глибоке коріння вона має. Результат — звіти державних органів неякісні. Тому їх ніхто не читає. Коли так, то й автори цих звітів пишуть їх, аби з рук. Бо навіщо докладати надмірних зусиль, якщо результат нікому не потрібен? Виходить замкнуте коло. Найгірше те, що керівництво органів влади не помічає проблеми. А навіть якби й ідентифікувало її, то не визнало б пріоритетною. Адже читабельність звітів — це допоміжна функція державних органів. А хто покращує допоміжні функції, коли з основними проблеми на кожному кроці?