ОНУХ

Учта

2 Лютого 2019
Наші діаспорні приятелі та знайомі послідовно підтримують традицію відзначання православних свят, і тому початок року — нескінченний потік подій, визначених церковним календарем у його юліанському варіанті.

18 січня — це вочевидь передодень Водохреща, а отже, Щедрий вечір, чудова нагода для чергової зустрічі та споживання дарів Божих у колі найближчих. Потім, через кілька днів, можна почути розповіді, скільки шановних гостей сіло до столу і які традиційні страви подавали.


Звичайно, це відомий нам усім та улюблений репертуар, що став ще й ритуалом.


Але цього року ми не сіли всією родиною до столу й не співали разом щедрівок. Оля полетіла до Європи, а я та Мірка вирішили влаштувати не традиційну пісну вечерю, а справжню учту, але не для тіла, а для духу. Нагодою став візит скрипаля світової слави Пінхаса Цукермана, що з Торонтським симфонічним оркестром представляв ретельно складену моцартівську програму. Цукерман диригував оркестром, а також грав сольні партії на своєму унікальному інструменті «Джезу» роботи Ґварнері 1742-го. Концерт почали всім відомою увертюрою з опери «Весілля Фіґаро», де Моцарт використав легку для запам’ятовування вухом форму сонати. Уже цей твір, немов на підігрів, показав, що нас чекатиме далі, коли Цукерман не тільки диригував, а й грав, оркестр не тільки супроводив його, а й становив, як кажуть економісти, додану вартість.

 

Читайте також: Цивілізаційна місія і я


Свою віртуозність Цукерман продемонстрував у другому творі програми й першому, де виступив як стиліст. Він грав скрипковий концерт № 5 ля-мажор К. 219 (так званий «Турецький»). Про нього кажуть, що це, безперечно, найдосконаліший зі скрипкових концертів Моцарта — в аспектах і масштабу амбіцій, і структури. Досконале оркестрування, багатство ідеї, чуття гумору й чудово написане соло для скрипки.


А тепер уявіть собі таку картину. З-за лаштунків виходить невисокий літній добродій із пишним сивим волоссям на голові. Із певною недбалістю оглядає сцену, знову вітається з оркестром і публікою, піднімає скрипку й починає свій tour de force, демонстрацію майстерності. Я сидів у другому ряду навпроти соліста, тож мав змогу спостерігати всі деталі, яких звичайно не помічав. Скажімо, те, як Цукерман пересувається на сцені, радше як рухаються його стопи. Для мене було приголомшливим відкриттям, коли я стежив, як він рухався і як той рух позначався на віртуозній грі на скрипці. Я дивився на короткі пальці рук, що якимсь абсолютно неможливим способом перебігали по грифу скрипки, спостерігав цілком зосереджене, а водночас осяйне обличчя. У перервах між сольними партіями Цукерман зі скрипкою в руці диригував оркестром, що підносився до вершин своєї майстерності.

Легкість, за якою криється великий талант, — передусім велика праця, бо творчість — це як орання поля: у поті чола, під дощем і під гору. Але плоди, які народжуються завдяки цій праці, дають змогу нам, звичайним людям, бодай кілька хвилин брати участь у справжній учті для душі


Пінхас Цукерман народився в Тель-Авіві, 1962 року переїхав до Нью-Йорка, де під проводом Айзека Стерна та Івана Ґаламяна вивчав скрипку у відомій Джульярдській школі. 1969-го дебютував грою концертів Чайковського з Лондонським симфонічним оркестром під керуванням Антала Дораті й Мендельсона з Нью-Йоркським філармонічним оркестром під керуванням Леонарда Бернстайна. Донині записав понад 100 платівок, здобув дві нагороди «Ґреммі» і 21 раз був номінований на неї. Від 1970 року диригує першорядними оркестрами — від Англійського камерного до канадського Оркестру Національного центру мистецтв і Королівського філармонічного оркестру в Лондоні.


Важко охарактеризувати спосіб, у який Цукерман підходить до музичного матеріалу, створеного генієм Моцарта, але є в ньому якась легкість, несказанна свобода, гра немов знехотя, десь так, як Моцарт немов знехотя писав свої геніальні твори. Серед п’ятьох скрипкових концертів, які написав 19-річний Моцарт протягом 12 місяців 1775-го, скрипковий концерт № 3 соль-мажор К. 216 став його найулюбленішим. Цей концерт узяв на свій скрипковий верстат Пінхас Цукерман, почавши з Торонтським симфонічним оркестром другу частину моцартівського вечора. Серед скрипкових концертів К. 216 — один із найбільш нерегулярних, повний несподіваних відступів і водночас дуже цілісний, логічний, із досконалою рівновагою свободи й порядку.

 

Читайте також: Харакірі за часів хаосу


Наприкінці вечора Цукерман відклав скрипку, щоб керувати оркестром під час виконання симфонії № 35 ре-мажор, яку називають Гаффнерівською за прізвищем приятеля Моцарта Зіґмунда Гаффнера, що замовив той твір. До цієї симфонії Моцарт кілька разів повертався у власній творчості, оновлюючи її та надаючи нового блиску. У своїх коментарях він вимагав, щоб фінал твору грали так швидко, як тільки можна, немов доводячи до музичного кипіння, повного запінених бульбашок. Це зі справжньою віртуозністю виконав Торонтський симфонічний оркестр під чуйним оком Пінхаса Цукермана.


Легкість, за якою криється великий талант, — передусім велика праця, бо творчість — це як орання поля: у поті чола, під дощем і під гору. Але плоди, які народжуються завдяки цій праці, дають змогу нам, звичайним людям, бодай кілька хвилин брати участь у справжній учті для душі. Отак я запам’ятав нетрадиційний щедрівковий вечір Anno Domini 2019. 

Новини RedTram

Loading...