Дмитро Крапивенко

Дарвін і скелети в шафі

11 Січня 2019
Хочеться вірити, що закони еволюції — це не лише про мавпу та її абстрактне мислення. Що суспільне життя теж кориться цим законам і людство розвивається.

Так, знайдеться мільйон «проти»: мовляв, духовність не та й цінності не такі, і роботи з матриці врешті-решт доведуть глобальне потепління до такого градуса, що ми всі загинемо чи перетворимося на мавп зі смартфонами. Такі настрої теж новими не назвеш: перші християни думали, що саме вони стануть живими свідками апокаліпсису. Так само й із політикою. Щоразу, коли наближаються вибори, скепсис у народі зростає. «Усі вони там однакові», — кажуть ті, хто начебто взагалі більше голосувати не збирається. «Треба когось нового», — кажуть азартніші та йдуть на дільницю, мов на розіграш лотереї: усліпу, але «за нових». І якби в Україні панували лише ці два настрої, ми вимерли б. Як держава, а можливо, і як нація. 

 

Читайте також: У пошуках змісту


Спритні політтехнологи намагаються «перепрошивати» політиків відповідно до народних очікувань. Ремесло нехитре. Хочете нові обличчя — будуть. У 2010-му «пластичну хірургію» зробили Сергієві Тігіпку, і колишній комсомольський ватажок та функціонер часів Кучми враз став «третьою силою», начебто альтернативним кандидатом тогочасним лідерам рейтингів — Віктору Януковичу та Юлії Тимошенко. І ця груба кустарна робота забезпечила Тігіпкові третє місце в президентських перегонах майже 10-річної давності. Відтоді суспільство все ж таки еволюціонувало, і «фраєрськими фокусами» з перетворення добре забутих старих на нових публіку не купиш. Утім, еволюціонувало недостатньо. Нині актуальний принцип «будь-хто, аби не професійний політик». Краще за політиків у нас знають тільки шоуменів, навіть спортсмени поступаються їм у популярності. Тож у тренді алхімія зі створення політичного іміджу коміку Володимиру Зеленському чи співакові В’ячеславу Вакарчуку. Право обирати й бути обраним священне в демократії, і кривити носа від кандидата тільки тому, що він не аристократ у десятому коліні, а, бачте, артист, просто непристойно. Але одна річ, коли «селфмейдмен» зі сцени стає «селфмейдменом» у політиці, інша — коли «гомункул» продюсера стає «гомункулом» політтехнолога чи свого спонсора (спонсорів). Для такого розпізнавання наш виборець, здається, ще недостатньо еволюціонував.

ТОЙ, Хто донині обіцяє «домовитися з Путіним», запустити якісь невідомі механізми міжнародного права, виявляє політичну еластичність, розтягується в шпагаті, підвестися з якого навряд чи зможе навіть у разі перемоги на виборах


Є низка маркерів, за якими можна вивчати будь-кого з політиків навіть якщо вони в цій справі геть новачки. Ставлення до імперії, розуміння геополітичних орієнтирів, ринкових механізмів, ваги гуманітарної політики, необхідності вести війну за український Донбас і Крим — усе це той «поліграф», який тією чи іншою мірою проходять нині всі, хто прагне потрапити у владу чи залишитися в ній. І на час виборчої кампанії в кожного вже є свої відповіді на ці запитання. Інша річ, якщо подивитися на політиків і їхні раніші висловлювання, до того, як вони напрацювали нинішній електоральний лексикон. Коли підняти старі інтерв’ю, передвиборчі програми, публічні виступи, скелети посипляться буквально з кожної шафи. Навіть у шоуменів: вони теж не цуралися казати про «два братні народи», їздити на гастролі до РФ і просто бути частиною імперського культурного контексту. Завдання кожного політтехнолога сьогодні — зліпити виборчу «цукерку», і так, щоб привиди з минулого не отруювали її. А це можливо лише в один спосіб: нинішнім наративом перебити той, колишній.


Навіть у добу інтернету, коли для вивчення публікацій 10–15-літньої давності не треба дихати пилом архівів і бібліотек, не так уже й просто знаходити висловлювання, наприклад, Юлії Тимошенко того періоду. Її піарники, есемемники тощо доклали чимало зусиль, щоб за запитом «Тимошенко» видавалися тільки актуальні (на думку виборчого штабу) посилання або ж, навпаки, суцільний компромат (у питанні НАТО, приміром) — це вже робота політичних конкурентів. Звичайний користувач рідко коли йде далі кількох перших пропозицій у видачі, то й дослідити еволюцію (чи деградацію?) не так уже й просто. Із того й користуються політтехнологи.

 

Читайте також: Початок президентської кампанії: буря в склянці Facebook

 

Святі й безгрішні кандидати бувають тільки в тоталітарних країнах: такими їх робить пропаганда. На щастя, це вже давно не наш шлях. Тому ми можемо аналізувати, який шлях пройшли наші політики до сьогоднішнього дня. Які помилки робили та як пристосовувалися до поточної кон’юнктури. Можна навіть визначити час, цей умовний вододіл, коли права на помилку не залишилося: Майдан і початок війни. Відтоді справді можна застосовувати біблійний принцип «на плодах їх пізнаєте». Усе, що було до того, можна списати на природний добір та еволюцію. Той, хто донині обіцяє «домовитися з Путіним», запустити якісь невідомі механізми міжнародного права, виявляє політичну еластичність, розтягується в шпагаті, підвестися з якого навряд чи зможе навіть у разі перемоги на виборах.  

Новини RedTram

Loading...