Катерина Барабаш

Вийти з туману

4 Січня 2019
Вважається, що історія українського кіно почалася восени 1896-го в Харкові. Газета «Южный край» повідомила, що Альфред Федецький «зняв на кінематографічну плівку перенесення ікони Озерянської Божої Матері на вулиці Катеринославській протягом 1,5 хвилини». Це була перша кінозйомка на території України. 1930 рік вважають датою початку епохи звукового кіно, її відкрив фільм «Симфонія Донбасу» Дзиґи Вєртова.

Український кінематограф довгі роки намагався пам’ятати, що сама історія веліла йому перетворити свою Батьківщину на кінодержаву. Він старався як міг: почавши з Довженка, вивів у світ Параджанова, Іллєнка, Муратову, Балаяна. Але створити кінодержаву не зумів. Поки що. Але треба, дорогий кінематограф — noblesse, як то кажуть, oblige. Пора виходити у світ уже по-справжньому. Тут без однієї суттєвої, навіть, можна сказати, визначальної обмовки не обійтися. Кажучи про майбутнє українського кіно, щосекунди доводиться тримати в голові, що в країні війна. Україна в борні, і міркувати про перспективи її кінематографа так, ніби на околицях не ллється кров, не гуркотять гармати та не гинуть люди, неможливо. І звичайно, головна умова для успішного виведення українського кіно на міжнародну арену — припинення війни в країні. Поки грошей у потрібних кількостях не знайшлося, треба використовувати ті можливості, які потребують не так великих вкладень, як розуміння проблеми та бажання її вбити.


На сьогодні копродукція — практично єдиний ефективний засіб для підтримки кіно в робочому стані. Але щоб іноземні партнери шикувалися в чергу до українських продюсерів або хоча б не бігали від них, їх треба серйозно зацікавити. А то часто буває: є добрий сценарій, є режисер, є хороші локації, і український продюсер шукає західного партнера. На запитання останнього «А що потрібно від нас?» відповідає: «Гроші». Найчастіше після цього західний партнер викреслює номер телефону продюсера з телефонної книжки.

 

Читайте також: Спадкоємці «Капітошки»


Якщо подивитися на успіхи українського кіно на фестивалях, то відразу впадає в око очевидне: український мейнстрим нікого не цікавить. «Щастя моє» і «Донбас» Сергія Лозниці, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Вулкан» Романа Бондарчука — це все, по суті, фестивальні хіти, не розраховані на широку публіку. Тільки-но виникає бажання зняти власний блокбастер, як це було з «Поводирем» Олеся Саніна, воно тут-таки розбивається об банальну нестачу коштів і брак твердого вміння знімати «без страху й докору».


Треба розумно шукати власне місце у світовому кінопроцесі. Постсоціалістична Румунія — прямо скажемо, не найбагатша країна, її кінематограф як жив на голодному пайку, так і живе понині. Але румунам вдалося завдяки грамотному освоєнню власних ресурсів перетворити його у 2000-х на найцікавіший і найперспективніший. Узагалі вміння враховувати чужий досвід є безцінним. Особливо корисно було б придивитися до досвіду Польщі. Її кіно, колись (без перебільшення) велике, у 2000-ні роки стало активно загинатися. Воно занепадало, доки там не придумали досить хитру, але надзвичайно ефективну систему його держпідтримки, узявши за основу французьку модель. Завдяки їй польському кіно вдалося вибратися із затяжної кризи, коли на початку 2000-х — після скасування державних дотацій на кінематограф — кіноіндустрія перебувала на межі зникнення. 2005-й став для польської кіноіндустрії поворотним: саме того року з’явився Польський інститут кіномистецтва, якому передали функції підтримки кіно й розподілу державних коштів, і було ухвалено закон, який уводив внесок 1,5% на розвиток національного кінематографа. Такий податок стягується з дистриб’юторів, кінотеатрів від продажу квитків, а також з операторів кабельних, цифрових і громадських телеканалів від продажів реклами. Ці кошти переводяться на рахунки Інституту кіномистецтва й спрямовуються на розвиток польського кінематографа. Тільки за вісім років він відвоював собі 30% ринку.

Професійні молоді кадри, у чиїх руках ремесло, в Україні нині не просто проблема — це катастрофа


І ще. Можливо, найфатальніша проблема — освіта. Без неї, хоч скільки грошей вкладай у виробництво, скільки ламай голову над моделями держпідтримки та залучення західних інвесторів, успіхи на цьому фронті будуть разовими. Професійні молоді кадри, у чиїх руках ремесло, в Україні нині не просто проблема — це катастрофа. Немає кіношкіл, які випускали б молодих кінематографістів. Не вчать ремесла.

 

Читайте також: «Людина з табуретом» готується до мандрівки українськими кінотеатрами


Порівняно з кіношколами у Європі та Америці це дитячий садок. Найприкріше, що немає жодної практики, тієї самої, що веде не до тонкого естетичного смаку або знань у галузі історії кіно, а до вміння збити потужний фільм. Не треба геніальних — достатньо звичайного посереднього вміння. В американських кіношколах випускники мають за плечима по 50–60 короткометражок, в українських — по чотири-п’ять. Водночас головну увагу треба приділяти сценарній майстерності, адже за добрим сценарієм можна зняти поганий фільм, але за поганим сценарієм — тільки поганий. Тому всі сили, які ще залишилися, треба кидати на підготовку кінодраматургів і, само собою, грамотних продюсерів, які вміють орієнтуватися у світовій кіноіндустрії, знають її закони, найменше думають про заробіток і добре говорять англійською. Ось на цю пару — сценарист і продюсер — нині вся надія. А поки що майбутнє досить туманне. 

 

Стаття з випуску Світ у 2019