Ріхард Герцінґер

Застереження Йонеско

27 Грудня 2018
Спершу все видається просто курйозом. Раптом ні сіло ні впало через тихе містечко мчить справжнісінький носоріг.

Попервах мешканці не дають себе тим збити з пантелику. Однак уже незабаром стає зрозуміло: відбувається щось жахливе. Товстошкірі тварини неспин­­но захоплюють місто. Громадяни один за одним перетворюються на них, аж поки в місті не залишається одна-однісінька людина. І це, хоч як дивно, Беранже — не найуспішніший дрібний чиновник зі схильністю до самокопання та алкоголізму.


Ежен Йонеско, французький драматург, майстер театру абсурду, у своїй п’єсі «Носороги», прем’єра якої відбулася 1959 року, із гротескним перебільшенням викриває механізми авторитарної й тоталітарної «уніфікації». Читаючи цей твір сьогодні, так само здивовано та злякано помічаєш, наскільки він нестерпно актуальний. І констатуєш, що інколи п’єса описує реальність точніше за деякі політичні чи наукові дослідження.


Загрозу громадянському суспільству з боку сили, яка виринає нізвідки й на порох стирає всі гуманістичні базові цінності, персонажі твору Йонеско спочатку ігнорують, тоді легковажать нею і врешті явно чи приховано виправдовують. Що більше законослухняних громадян перетворюється на лютих звірів, які безоглядно руйнують усе на своєму шляху, то більшою стає готовність тих, хто ще не зазнав трансформації, бачити в цих ордах і якісь добрі сторони. Або принаймні висновувати із самого факту їх існування їхнє право бути такими, як вони є.

 

Читайте також: Дилема Помпео


Читаючи «Носорогів», мимохіть згадуєш велику кількість західних «путінферштеєрів», які, навіть попри найнахабніші акти агресії Кремля, висловлюють розуміння його мотивів. І у відчаї Беранже, коли він бачить, скільки знайомих йому людей виявляються слабкими перед спокусою носорогів, упізнаєш власну розгубленість, яка охоплює тебе, коли люди, яких ти вважав розумними та бездоганними, беруть участь у применшенні масштабів диктаторського й терористичного насилля.


Саме шанований Жан, який полюбляє читати моралі про вищий сенс людського існування, перетворюється на очах у Беранже на люту почвару. «Мораль треба переступити!» — вигукує він. Тепер на її місце має повернутися «природа». Натомість «наша мораль протиприродна». Те, що дотепер вважалося базовим консенсусом цивільного співжиття, раптом видається корсетом, який обмежує автентичну життєву силу. «Треба відновити підвалини нашого життя, повернутися до первісної цілості», — декламує Жан і водночас шкіра його мутує, перетворюючись на зеленуватий лускуватий панцир. Не витримуючи внутрішнього кипіння, він зриває із себе одяг: «Я хочу дихати!».

Читаючи «Носорогів», мимохіть згадуєш велику кількість західних «путінферштеєрів», які, навіть попри найнахабніші акти агресії Кремля, висловлюють розуміння його мотивів. беруть участь у применшенні масштабів диктаторського й терористичного насилля


Якою тонкою є межа між цивілізацією та варварством, Йонеско мав нагоду спостерігати у 1930-х на прикладі становлення фашизму в Румунії, його батьківщині. Після війни на зміну фашистському пануванню там одразу прийшла ще одна колективістська диктатура — комуністична. Спільним в обох режимів був культ голої сили, що прагнула знищити бюргерський індивідуалізм, зневажаючи його як слабкість.


Проте Йонеско показує, що властива небезпека полягає в пасивності громадянського суспільства та його таємному прагненні звільнитися від складних правил цивілізації, щоб віддатися позірно радикально простому принципу. Сьогодні в усьому світі ми знову бачимо наступ насильницького панування деспотизму під найрізноманітнішими прапорами. У західних демократіях вкотре стикаємося з шаленим бажанням знести все «утверджене», байдуже, що буде потім. Головне — боротися проти «вивищених глобальних еліт».


Як описано в «Носорогах», багато нібито мудрих людей і сьогодні старанно шукають раціональних пояснень цьому бунту ірраціонального. І нерідко себе звинувачують у тому, що самі ж його й прикликали, бо недостатньо прислухалися до «маргіналів» або хотіли «нав’язати» свої цінності іншим народам чи культурам. Тих, хто не хоче брати участі в цих виправдальних ритуалах, називають негнучкими дог­матиками. Як Беранже, який, спостерігаючи за звірячим вторгненням, не може впоратися зі страхом та обуренням, а отже, змушений вислуховувати від своїх колег, що йому бракує гумору. Мовляв, треба простіше ставитися до речей, не перейматися. Відчай через «оці кілька випадків носорогіту» нічого не дасть. Можливо, це просто якась хвороба, «яка мине сама». Врешті, є й «здорові хвороби».

 

Читайте також: Російська правовійна


Наприкінці п’єси, залишившись сам, Беранже теж у якийсь момент починає думати, що людина — це потворна помилка природи, а носороги раптом видаються йому осяяними бездоганною красою. Але він уперто позбувається такої оманливої ілюзії: «Проти всіх я боронитимуся! Я остання людина й буду нею до кінця! Я не здамся!». Але на тлі тріумфальної перемоги одностайних це вже звучить просто як безпомічне донкіхотство.


Деякі критики закидають Йонеско фаталізм, бо занепад просвіченої епохи він нібито зобразив як неминуче стихійне лихо. Утім, це нісенітниця. Йонеско, який помер у 1994 році, був одним із небагатьох авторів, які серйозно сприймали ірраціональне як автономну силу, що не потребує жодного обґрунтування, крім себе самої. І лише той, хто не спочиває в ілюзії безпеки, що здоровий глузд врешті-решт завжди переможе, має шанс успішно протистояти його смертельним ворогам. 

Новини RedTram

Loading...