Максим Віхров

Недбальство проти мови

3 Грудня 2018
«Нашу картку маєте? Пакет давати? Мобільний не бажаєте поповнити?» — вистрілює свої стандартні запитання касирка.

«Ні. Ні. Ні», — відстрілююся я. «Ваша решта, ваш чек. Гарного дня!». Їй, здається, трохи за 50, і в побуті вона російськомовна — видають фонетичні огріхи. Ймовірно, її знання української не набагато ширші за набір «касирських» фраз, завчених напам’ять під час прийому на роботу. Мені неважко уявити, як вона товкла ці слова, подумки проклинаючи всіх, хто «по-русски, видите ли, не понимает». Хоча, може, усе було зовсім не так. Зрештою, яка різниця: там, де треба, я почув українську — і все гаразд. На жаль, так буває не завжди, особливо в нашій сфері послуг. Інтернет-магазини без українських версій; менеджери, які відповідають російською на українськомовні емейли, і багато схожих явищ — це наша буденність. Здається, ось вони — наслідки століть колонізації, яка привчила людей зневажати українську й не поступатись «общепонятным» ні перед ким. Що ж, буває й таке. Але списувати всі проблеми української мови на колоніальне минуле — це велика помилка, через яку ми не бачимо деяких цілком очевидних речей.

 

Читайте також: Московський щуролов


Українофобія, звісно, є. Я навіть знаю людей, які ідеально володіють українською, але користуються нею з неприхованою огидою й лише за крайніх обставин. Дехто, навпаки, милується її багатством і милозвучністю, але так, як натураліст любується красою та грацією тварини напівзниклого виду, прикидаючи, яким буде її опудало в музейній вітрині. Усяке буває. Ясно й те, що, відмовляючись обслуговувати клієнта українською, персонал порушує його законні права. Але я далекий від того, щоби бачити в кожній такій продавчині фанатика «русского мира». По-перше, то завеликий комплімент для останнього, а по-друге, це просто не відповідає дійсності. Масове незастосування української мови там, де цього потребує закон — це наслідки не так колоніального минулого, як нашої загалом схильності нехтувати будь-якими правилами, хоч би чого вони торкалися. Якщо умовний бізнесмен має в носі податкову й Кодекс законів про працю, — а це, на жаль, масове явище в Україні, — із якого переляку йому шанувати мовне законодавство?

Масове незастосування української мови там, де цього потребує закон — це наслідки не так колоніального минулого, як нашої загалом схильності нехтувати будь-якими правилами, хоч би чого вони торкалися


Як каже Держспоживслужба, через іноземну мову обслуговування у 2017-му було виписано аж 51 штраф на загальну суму 8,5 тис. грн. Які ще коментарі потрібні? Культура обслуговування в нас також розвивається нерівномірно. Подекуди й досі працює залізне совкове правило «продавець завжди правий». Але якщо десь клієнтові можуть усучити прострочене, збрехати чи нагрубія­нити, годі сподіватися, що мовного етикету там дотримуються. Саме через це претензії щодо мови у сфері послуг викликають таке роздратування. Але в сакраментальному «Да какая разница, и так же понятно!» я чую зовсім не імперську пиху, а банальне — і цілком українське — недбальство. Те саме, яке дозволяє баристі варити каву на воді з-під крана, кур’єру пхати посилку в поштову скриньку, лікарю ставити діагноз без аналізів і далі за довжелезним списком. Вплинути на ідейних українофобів дуже важко, а от недбальство цілком піддається терапії — достатньо, щоб держава переконливо довела, що конкретне правило є обов’язковим до виконання. Так, якраз із цим в Україні колосальні проблеми, але є чимало успішних прикладів. Пригадую, який стогін стояв, коли в другій половині 2000-х вводилося обов’язкове дублювання фільмів українською. І навіть у нас у Луганську цей закон виконувався на цілком пристойному рівні й дуже скоро це стало сприйматися як норма. Принаймні жоден кінотеатр на моїй пам’яті не збанкрутів (позакривалися вони вже у 2014-му, коли Донбас «звільнили» від української мови). Якби мовне законодавство не сприймалося як необов’язкове до виконання, була б іншою й ситуація в системі освіти. З усіх викладачів, які читали мені лекції російською, лише один-два були ідейними «ватниками», а решта просто працювала так, як зручніше — і їм самим, і студентам, чимало з яких знали українську поганенько.

 

Читайте також: Революція господарів


Останнє — також наслідок отого клятого тавра необов’язковості, яке пристало до української мови. Пригадую школу: багато з нас посилено штудіювали «інгліш», тому що це відкривало можливості — якщо не здобути професію, то хоча б скататися до Америки за програмою Work & Travel. А от українську більшість учила, просто щоб не псувати табель поганою оцінкою — мало хто усвідомлював, що незнання цієї мови може стати реальною перешкодою для чогось, окрім вступу на український філфак. Схоже, це явище поширене й нині, але воно не має деморалізувати. Щойно стане зрозуміло, що ця мова потрібна навіть для роботи касиром, ситуація кардинально зміниться. За розповідями, щось таке вже було в перші роки незалежності, коли навіть у наскрізь русифікованому Луганську люди взялися вчити українську, бо очікували, що вона займе місце «общепонятного». Але держава махнула на все те рукою, і люди закономірно розслабилися: навіщо витрачати сили на те, що не потрібно для життя? Не моралізуватиму, бо з тих самих міркувань я в старших класах перестав вивчати точні науки. Так, українізація неможлива без героїв, які подаватимуть особистий приклад, українізуючи себе та власне середовище всупереч обставинам. Постколоніальні ментальні хиби також треба долати, але для того має змінитися, напевно, не одне покоління. А от чіткі загальнообов’язкові правила допоможуть отримати результати вже тепер. І встановити їх — черговий обов’язок держави, до виконання якого її треба примусити.

Новини RedTram

Loading...