Олена Максименко

Вчорашній ворог

5 Листопада 2018
Вертаючись із відрядження з фронту, мала кілька годин часу до відправлення потягу в Костянтинівці. Зайшовши у вільний простір «Druzi» в надії попрацювати за кавою, познайомилася з групою німецьких та українських художників і дослідників – в рамках програми від Гете-Інституту, вони їздили по прифронтових містах і проводили зустрічі з місцевими активістами та митцями. Тема їхнього екскурсу – війна і мистецтво.

Ми легко зійшлися, разом повечеряли і рушили на потяг – учасники проекту саме того ж дня верталися на Київ. Наступного дня ми побачилися вже у столиці. Мої нові приятелі активно і щиро цікавилися ситуацією в Україні і на фронті зокрема, я багато розповідала, не встигаючи розпитати як слід їх самих про враження від України та особливості їхньої місії. Всі були в гарному гуморі, багато сміялися, кепкували і сперечалися. Німецька режисерка із гурту заходилася частувати усіх «П’яною вишнею» з нагоди свого Дня народження. В якийсь момент, напівжартома усі по колу стали називати дату свого народження.

 

«9 травня» - сказала я, коли черга дійшла до мене.

 

«Вау! Нічого собі!» - вигукнула українська частина товариства та одна німкеня, що виросла у Прибалтиці і мала частково білоруське коріння, тож зналася на історії пострадянських країн дещо краще за решту. Німецький художник Пауль не зрозумів загального ентузіазму.

 

«А що це значить?! Що це за день?» - почав допитуватися він.

 

Читайте також: Хто воює проти нас на Донбасі

 

А я раптом зрозуміла, що мені ніяково відповісти йому про значення цього дня. Ці щирі, активні і талановиті люди приїхали, аби зрозуміти краще нашу війну і підтримати Україну. Ми багато говорили про толерантність і терпимість, про проблеми расизму і екстремізму, що загострюється по всій Європі, ми були на одній хвилі і жили одними цінностями. Проте трохи більше ніж півстоліття тому подібні посиденьки було годі й уявляти.

 

«Нічого, - відказала я йому. – Це дещо специфічна, суто українська тема…»

 

Навряд в Україні знайдеться бодай одна родина, котра не постраждала під час Другої Світової. Моя бабуся втратила трьох рідних братів. Доля любить іронію – можливо, у них стріляв хтось із дідів тих, із ким зараз я смакувала наливку з однієї пляшки. А сьогодні ми зійшлися через війну з Росією.

 

Ні, я не відчуваю за ними відповідальності за гріхи їхніх пращурів. Лише подив від того, як швидко тасується колода історії, і вчорашні вороги стають союзниками. Більше чи менше, нас підтримують й інші «екс-противники»: поляки й турки. Перші допомагають ще з часів Революції Гідності, зокрема – реабілітацією тяжких поранених. Туреччина ж часом виступає посередником у переговорах із Кремлем стосовно повернення полонених. Проте війна з німецькими фашистами – це «рана» значно більш свіжа, на відстані одного-двох поколінь від сьогодні.

 

Читайте також: ОРДіЛО. Законсервований стан

 

І, добре пам’ятаючи уроки історії, ми легко й природньо сходимося з тим, кого вчора вважали за ворога. Географічні і хронологічні межі війни та ворожнечі стають дедалі більш умовними.

 

Мимоволі приходиш до висновку, що ця війна – як, втім, і більшість воєн світу, вона ведеться не стільки проти конкретної країни (хоча саме конкретна країна її фінансує і «нагріває» до належного градусу на інформаційному рівні). Це війна за здоровий глузд як такий. Адже фашизм, екстремізм, брехня і маніпуляція, токсичний вплив на масову свідомість – вони не мають національної приналежності (хоча в певні періоди історії більше чи менше уражають певну націю, неначе чума). Так само як і байдужість – як в межах нашої країни, так і в лавах країн-союзників, що часом гальмує звільнення окупованих земель. Цілком може статися, що за кілька поколінь Росія «одужає» - на загальному рівні, адже поодиноких прикладів адекватності не бракує там і сьогодні – і комусь із наших онуків буде незручно згадувати День перемоги в російсько-українській війні, аби не скривдити товариського нащадка нашого сьогоднішнього ворога.         

Новини RedTram

Loading...