Юрій Макаров

«Рєволюціонний дєржитє шаг»

3 Листопада 2018
Коли в перші місяці війни я знайомився зі свідченнями тих, хто зі своєї волі чи під тиском обставин залишився там, під окупацією, мене не полишало відчуття того, що я це вже колись читав або чув, тільки про інший час.

 Можна було здогадатися відразу, але заважав шлейф побутових реалій: це ж про революцію — ту саму, яку залежно від політичних симпатій ми досі називаємо Жовтневою або просто російською. Подробиці збігаються до деталей: терор, демагогія, свавілля, швидкі соціальні ліфти, бандитизм, небезпека, страх, апатія, нарешті, горезвісний «стокгольмський синдром».


У дитинстві я зростав серед оповідок про події, які на багато років викинули моїх рідних із Батьківщини (що, власне, їх і врятувало). Як годиться, спогади були випадкові, фрагментарні, завжди дуже яскраві й часто незрозумілі, бо призначалися не мені, радше навпаки. Оскільки за стінами нашої квартири простягалася банальна радянська дійсність, це суттєво розбігалося з тим, що можна було дізнатися з конвенційних джерел. Якраз у 60-ті роки минулого століття в СРСР практично з нуля було створено потужний міф про безстрашних, аскетичних і самовідданих революціонерів-більшовиків, які робили різні неприємні речі заради світлого майбутнього. Він, по-перше, брехливий за своєю суттю, а по-друге, брехливий у подробицях, бо практично всі помітні діячі тієї революції потім полягли жертвами міжусобної боротьби. Але навіть в офіційно дозволених радянськими бюрократами класичних творах, як-от «Дванадцять» Блока, «Чапаєв» Фурманова, «Як гартувалася сталь» Островського, можна було за бажання дізнатися й відчути подробиці процесу.

Революція — це передусім грабунок. Потім репресії. Потім збагачення тих, хто перехопив владу. Потім боротьба між собою. Визначення Євромайдану як «Революції гідності» слід сприймати передусім як горду метафору (те саме стосовно «оксамитових революцій» як явища)


Революція — це передусім грабунок. Потім репресії. Потім збагачення тих, хто перехопив владу. Потім боротьба між собою. Нічого ані доброго, ані раціонального тут не знайдеш. Якщо завдяки зламу старого, віджилого порядку речей створюється щось функціональне, то це не закономірність, а побічний результат, надто коли все відбувається на чужих штиках або за іноземні гроші, що взагалі не передбачає ніяких розумних наслідків. І прохання не плутати з національно-визвольною боротьбою — там зовсім інша хімія процесу.


Визначення Євромайдану як «Революції гідності» слід сприймати передусім як горду метафору (те саме стосовно «оксамитових революцій» як явища). Ми не брали ні Бастилію, ні Зимовий палац, не будували гільйотину й не створювали ВЧК, недодиктатор обісрався добровільно, легітимність зміни української влади береться під сумнів хіба що кремлівськими красномовцями. А от на окупованій території все навпаки. Зірка дитячих ранків, охоронець супермаркету, клерк фінансової піраміди стають «вождями» й «міністрами», рецидивісти очолюють батальйони, «людина з рушницею» та стукач вирішують долю обивателя. Поняття власності, недоторканності, презумпції невинуватості втрачають сенс. «На підвал» потрапляють за принципом російської, причому в буквальному сенсі, рулетки. Ну й кумачеві транспаранти, як же без них! А в тіні — сірі люди з пітерською вимовою й тьмяними псевдо. Ось яке обличчя революції, ось як вона звучить, ось як вона тхне.


Сьогодні, читаючи або чуючи висловлювання нетерплячих шукачів справедливості (кажу це без найменшої іронії чи сумніву в добрих намірах, принаймні стосовно частини з них), я фізично відчуваю запах... ні, не вогнищ біля Будинку профспілок, не бензину на Груші, а вихлопу російських танків, порохового гару. Запах уторгнення, що маскується під революцію та громадянську війну. Звісно, я ризикую бути звинуваченим у спекуляції, хоча, по суті, це елементарна двоходівка.


Хід перший: скидання злочинної влади, яка розкрадає країну в інтересах олігархів. Гаразд, не сперечаюся, влада (усі три: законодавча, виконавча й судова) справді так собі. Багато з того, на що ми сподівалися чотири з половиною роки тому, не відбулося або відбулося, але спотворено. Причина того — не лише завищені сподівання ідеалістів, а й органіка правлячого класу, який не здатен змінити себе сам зсередини. Злодіїв і бариг можна позбутися через або загальнонаціональний консенсус, до якого ще далеко, або зусиллями добре організованих груп людей із «гарячим серцем, холодною головою та чистими руками». Єдині, хто на таку роль претендує, сьогодні здебільшого помітні на акціях проти ЛГБТ і виступах, на щастя, нечисленних, проти «Вальцмана». Стиль передбачуваний, наслідки теж. Хід другий: військо сусідньої держави, яке цілком випадково зосереджене вздовж цілої лінії кордону, заходить із метою «захисту цивільного населення від екстремістів». Давно не бачилися!
Лупати сю скалу слід наполегливо, але поступово, по камінчику, технологічно. Не варто підкладати під неї динаміт: уламками завалить.

Новини RedTram

Loading...