Тарас Лютий

Гібридний маскульт

18 Жовтня 2018
Коли мовиться про сучасні гібридні війни чи пропаганду, нерідко здається, що маємо справу з чимось геть новим. Одначе корені цього явища сягають негаданих процесів.

Важливі аспекти цієї справи показує розвідка Девіда Бранденберґера «Націонал-більшовизм. Сталінська масова культура та формування російської національної ідентичності, 1931–1956» (2002). Спершу видається, що на той момент робилася беззмінна спроба ствердження пролетарського братерства, класової свідомості й інтернаціоналізму. Звідки ж нагодився російський популістський націоналізм? Як утворилося таке поєднання? Автор наполягає: до 1930-х прості росіяни слабо усвідомлювали свою минувшину, хоча до ХІХ століття інтерес у посполитого люду все ж таки викликали відомі царі, полководці та заколотники. У кожному разі російська ідентичність будувалася радше на протиставленні з іншими націями, а патріотизм дужчав завдяки народній доблесті. Та нові герої мусили мати попередників. А для цього необхідно було огледіти історію прискіпливішим оком. Щоправда, на перешкоді стали ще й так звані вороги народу: після їх знищення доводилося вилучати всі документальні згадки про них. Зі схожих причин Олександр Довженко навіть переробив сценарій «Щорса» (1939).


Коли 1936 року в «Правді» згадали маловідому статтю Лєніна «Про національну гордість великоросів», з’явилися підстави вважати росіян «першими серед рівних». Пролетаря дедалі частіше підміняє російський народ. Мовляв, від Київської Русі, Московського князівства, імперії Романових до СРСР йому випало згуртовувати народи. Після виходу фільму Владіміра Пєтрова «Пьотр Пєрвий» (1937), де реформи царя мали викликати паралелі з радянською індустріалізацією, відбувся перехід до аналогії з іншими показовими іменами. Чапаєв, Щорс, Пархоменко чи Лазо, не кажучи про міфологізацію простих воїнів, не могли з’явитися знічев’я. Треба було показати тривалість традиції російського духу та характеру.

Коли в 1945 році під час прийняття командирів Червоної армії в Кремлі Сталін виголосив тост за російський народ як найвидатнішу націю серед інших, відтоді націонал-більшовизм набув легітимного курсу в межах радянського патріотизму й етатизму, а російсько-центричний міф про перемогу закріпився надовго

 

Саме тому постають такі магістральні сюжети: Льодове побоїще (1242), Куликовська битва (1380), ополчення Мініна та Пожарского (1612), Бородіно (1812), Кримська війна та оборона Севастополя (1885), Брусиловскій прорив (1916). Якщо, приміром, належало підтвердити боротьбу українців проти польських панів, слід було детально змалювати переваги переходу під суверенітет російського «історичного народу», що нібито давало змогу вийти за межі традиціоналізму.


З тих самих причин соціалістичний реалізм звільна допустив до масового видання літературні твори Алєксандра Пушкіна, Льва Толстого, Івана Турґєнєва, Ніколая Нєкрасова та Антона Чєхова. Серед неросіян хіба що лише Тарас Шевченко й Шота Руставелі здобули широке визнання. У музейних виставках акцент робили на полотнах Віктора Васнєцова «Богатирі», Ільї Рєпіна «Іван Грозний і його син Іван» або Васілія Сурікова «Підкорення Сибіру Єрмаком». У часи Другої світової, коли експозиції евакуйовувалися, їх заміняли пропагандистськими матеріалами. Якщо ж музейні пам’ятки ставали трофеями, як символічну компенсацію пропонувалося повертати дорадянські назви. Так, Проспект 25 жовтня в Ленінграді знову став старорежимним Невським.

 

Читайте також: Радянський маскульт


Те саме стосувалося й музичного мистецтва: підняти бойовий дух після перших воєнних поразок мали «Руслан і Людмила», «Іван Сусанін» Міхаіла Ґлінки, «Князь Ігор» Алєксандра Бородіна, «Євгеній Онєгін» Пєтра Чайковского тощо. У кінотеатрах після деякої паузи, пов’язаної з підписанням пакту Молотова — Ріббентропа, знову показували «Олександра Невського» (1938). А от Довженківську стрічку «Україна в огні» (1943) за рік після виходу заборонив Сталін. Зрозуміло, що орден Богдана Хмельницького був вимушеною поступкою серед нагород Олександра Невського, Алєксандра Суворова чи Міхаіла Кутузова.


Бранденберґер пише й про бучу 1943 року довкола українських компартійців, які під час мітингу з нагоди визволення Києва зачитували тези про співдружність двох народів. Вони згадували Данила Галицького та підтримку боротьби з тевтонцями, Хмельницького як ініціатора возз’єднання, допомогу під час битви під Полтавою тощо. Українських класиків співвідносили з російськими: Котляревського з Рилєєвим, Гоголя з Ґєрценим, Шевченка з Чєрнишевскім, а Коцюбинського з Ґорькім. Але це спричинило звинувачення в націоналізмі з боку очільників Агітпропу, бо поряд із розвиненішою нацією не могло бути місця рівним. Цікаво, що в самому Союзі російської компартії чи подібних самоврядних органів не передбачалося, позаяк вони ототожнювалися з радянськими. Лиш уявімо, як російсько-радянський патріотизм мав миритися зі спробами національних республік заявити про себе. Неросійському діячеві культури варто було сподіватися, що про нього говоритимуть либонь після «великих братів», які висловилися про російську Батьківщину, нехай навіть іще дорадянську.

 

Читайте також: Велика кінематографічна феєрія


Що й казати, неросійські народи не надто заслуговували на виразну згадку. Коли в 1945 році під час прийняття командирів Червоної армії в Кремлі Сталін виголосив тост за російський народ як найвидатнішу націю серед інших, відтоді націонал-більшовизм набув легітимного курсу в межах радянського патріотизму й етатизму, а російсько-центричний міф про перемогу закріпився надовго.

Новини RedTram

Loading...