Єлизавета Гончарова

Вживлення свята

13 Жовтня 2018
День захисників України поки ще не встиг остаточно перетворитися на аналог радянського “23 лютого”. Принаймні тут, де до лінії фронту 15 хвилин, 25 кілометрів та секунда до відлуння потужного вибуху, не вітають хлопчиків у школах, не влаштовують корпоративів з дивними конкурсами і не ставлять знаку рівності між просто чоловічою статтю та статусом захисника

Звичайно, причини не тільки у свідомому розумінні ролі військових у захисті країни, хоча тут в певних колах це вже одне з головних свят року. Кому, як не мешканцям прифронтових міст, розуміти крихкість миру та ціну цього захисту. Але й, на жаль, у тому, що далеко не всі представники чоловічої статі тут хочуть, щоб їх асоціювали з захистом саме цієї країни: привітати такого — образити в кращих “скрєпних” почуттях. Тому тут в цей день зазвичай вітають виключно військових та тих, хто на території, що наближена до фронту, захищає Україну: пожежників, поліцію, працівників спеціальних служб, військових медиків.

 

Читайте також: Покрова чи "23 лютого"?

 

За три роки можна прослідкувати своєрідний процес вживлення нового свята в суспільне життя населених пунктів Донеччини. Спочатку воно сприймалось тут як вкрай націоналістичне, котре зазвичай підтримують і організовують виключно місцеві патріотичні спільноти, інколи за допомогою волонтерів з різних куточків країни. Такий собі “закритий клуб”, де всі точно знають, хто прийде. Свято майже не впливало на пересічних мешканців, які з подивом споглядали на бійців, яким волонтери на "Новій пошті" чи на вулицях дарували квіти. Вже потім святкувати почали на міських і навіть обласному рівні, заходи набирали масштабність, з’явились святкові концерти (часто — суто для ветеранів Другої світової, а точніше - просто для пенсіонерів). Ще згодом у школи почали запрошувати військових. Спочатку місцевих, з військкоматів, а потім вже справжніх, з передової або земляків, що пройшли АТО. Це стало дуже помітним кроком у “офіціаленні” свята. Значить, вчителі, які зазвичай дуже тонко відчувають “політику партії”, вже не бояться, що батьки звинуватять їх у пропаганді, нав’язуванні чи націоналізмі, як це відбувалось ще зовсім нещодавно. А цього року взагалі відбулося майже народне визнання — напередодні святкових вихідних у всіх лікарнях та державних закладах був помічений скорочений графік робіт. “Так День захисника України ж!”- пояснюють, наприклад, в реєстратурі поліклініки, без жодного невдоволення чи скептицизму. Так зайвий вихідний для деяких став потужним фактором примирення з реальністю, хоча навряд чи щось змінило в їхньому ставленні до українських військових.

 

Читайте також: 14 жовтня "тоді" і "зараз"

 

Але досі реакція дуже різна. В деяких містах на ці свята заплановані потужні патріотичні концерти, які організовує Міністерство культури України, а в деяких — похмурі чорні борди, на яких з цим святом чомусь дуже трагічно вітає місцевий голова. Хтось шанує загиблих захисників на місцях потужних боїв чи біля їхніх могил, хтось організовує акцію по зібранню дитячих листів для захисників, що стоять біля міста. У нас в Бахмуті на площі вже три роки виставляють військову техніку. Зазвичай її “окупують” дітлахи, фотографуються, цікавляться, як вона працює, просяться попрацювати механізмами. Цього року додалися ще спортивні змагання між студентами, яких у мікрофон називають “майбутніми захисниками”. Студенти начебто не заперечують, і з завзяттям змагаються у спритності та силі. Старт змаганням символічно теж дають військові. Коли на площі звучить гімн, школярі, які залізли на БТР, дружно встають, приклавши руку до серця. “Ти дивись які!”- не стримався, з задоволенням усміхнувшись, один з військових, що були приставлені до техніки. Біля виставки, як за іронією долі, знаходиться банк, де в будні дні величезні черги з тих, хто приїхав з окупованої території, щоб отримати пенсію чи інші виплати. Ця черга зазвичай не говірка, більшість за всі ці роки вже звикла відчувати себе на звільнених територіях не просто гостями, а чужинцями. Тому переважно мовчать, дехто відвернувшись від площі. Хто знає: відчуваючи відразу чи стримуючи сльози — тут таке не питають, все одно, ніхто не зізнається. Але якщо хтось проходить повз БТРу чи гармати, недоброзичливо щось сичачи, я майже зі стовідсотковою впевненістю можу сказати, що це місцеві. Одна жінка, наприклад, спитала у бійців, чи бува, не томос так не дуже миролюбно святкуємо? На що ті відповіли, не розгубилися: “Ще ні, але  обов’язково будемо!”. До речі, різниця вже помітна у багатьох речах: місцеві не бояться нічого, а ті — всього. Хтось через пропаганду, якою залякують їх по телебаченню на окупованій території, хтось — просто за звичкою, яка там часто стає умовою збереження життя. Але чоловіки з черги не витримують, теж підходять до техніки, роздивляються, торкаються, хтось згадує, як сам служив або вивчав її на військовій кафедрі. Але не фотографуються, бо таке фото може коштувати життя, якщо його побачать на блокпосту, коли вони повернуться додому. “В нас там теж таке є”, - каже один таким тоном, що важко зрозуміти, чи він жалкує про це, чи хизується. Інший, довго придивляючись, питає: “Скажіть, хлопці, у вас же й щось потужніше є? Точно? То добре, добре”, і йде, не дочекавшись відповіді.  

 

Читайте також: Не зіпсувати свята

Новини RedTram

Loading...