Юрій Дорошенко

Щит, меч і перо

8 Жовтня 2018
Спецслужби та журналісти — тема стара, як світ. Представники цих професій взаємодіють відтоді, як вони виникли. У цій древній історії співіснування третіми можуть бути лише священики, які також часто виконували функції розвідників, починаючи ще з Давнього Єгипту. Журналісти-розвідники, журналісти — агенти спецслужб, розвідники під прикриттям акул пера та мікрофона — це все вже класика жанру.

Днями один колишній журналіст, а тепер народний депутат, намагаючись відновити підірваний авторитет у своїх колишніх колег, забив на сполох: ґвалт, Служба безпеки України стежить за активістами та журналістами, прослуховуючи їх. Мовляв, це неподобство. Ото відкрив Америку! Чи є працівники медіа недоторканними за визначенням — над цим варто подумати.


«Доброго дня. Вас турбують зі Служби безпеки України, я такий-то такий. Хотів би з вами зустрітися, проконсультуватися», — почув я у слухавці свого редакційного телефона в середині 1990-х, ще на початку своєї журналістської кар’єри. Як людина, яка вважає себе державником, я не міг відмовитися допомогти представникові структури, що покликана берегти суверенітет і національну безпеку моєї країни. З майором СБУ Ігорем Петровичем (назвемо його так) ми зустрілися в одному з київських парків. Він виявився російськомовним, доволі пихатим дядьком, родом з одного з причорноморських міст. У «контору» потрапив із військових (це вже були часи, коли «чекістів» почали набирати з вояк, що не додало установі інтелекту). Для мене цей факт свідчив не на його користь. Довелося відверто сказати, що було б природніше, якби працівники українських спецслужб говорили державною мовою. Особливо з українськими журналістами. Він щось виправдовувався, мовляв, уміє, але ще не має великої практики, обов’язково виправиться з часом. Як виявилося, його цікавили подробиці однієї з останніх моїх статей, написаних після відрядження до Москви. Він працював у російському напрямі й мусив демонструвати бодай якусь роботу. Хоча зрозуміло, що в ті часи Україна плелася в обозі Росії та все це було фікцією.

 

Читайте також: Від міфу до реальності


Додати до статті мені не було чого, я переповів йому те, що він і так міг прочитати в позавчорашньому номері газети. Майор дуже дякував, ніби я справді йому розповів щось ексклюзивне, просив дозволу вряди-годи звертатися. Потім ми ще кілька разів перетиналися в такому самому форматі. Додалися лише розмови «про життя» та мої розпитування про буття в «конторі глибокого буріння».


І от після чергової такої прогулянки на свіжому повітрі мій візаві раптом заводить: «Я такий вдячний, ви мені так допомогли. Хотів би віддячити якось. Нам виділяють гроші на різні статті витрат, їх все одно треба кудись списувати. Ось хочу вам дати. Певно зайвими не будуть. Жодних зобов’язань. Хіба що формально напишіть розписку: такий-то такий, отримав, і навіть не треба писати хто, просто якийсь псевдонім можна…». Я аж зупинився від несподіванки. «О-о-о-о, ви мене вербуєте?», — здивувався. Мене щиро розчарував такий примітивний підхід (усе ж таки я читав спеціальну літературу й думав, що це відбувається якось витонченіше), а тому на цьому я припинив наші походеньки та взагалі спілкування. Воно було фактично ні про що та вже перед цим усім починало набридати.

спецслужби можуть і повинні відстежувати можливий вплив іноземних структур на журналістське середовище, але відбуватися все має в межах закону та на високопрофесійному, а не аматорському рівні. Адже журналістське середовище є інтелектуальним, і на це треба зважати


До слова, потім шанувальник мого журналістського таланту дослужився до генерала та навіть тимчасово виконував обов’язки очільника однієї української розвідувальної структури. Зірок із неба не хапав, але, мабуть, військова виконливість торувала йому кар’єрний шлях.


Другий знаковий епізод із мого спілкування з представниками вітчизняних спецслужб. Уже в 2000-х Леонід Кучма вирішив учергове активізувати в очах виборців імітацію боротьби з корупцією та зміцнити державний апарат кадрами з Володимирської вулиці, і їх розпихали міністерствами та відомствами (переважно на посади заступників). Відкомандирували одного «орла» й у Державний комітет у справах релігій на посаду заступника голови.  Чоловік він специфічний, навіть дивакуватий у своїй самозакоханості, уявив себе великим спеціалістом із релігій і дав одній газетці інтерв’ю, де почав розмірковувати про неканонічність УПЦ Київського патріархату.


Ці філософствування потрапили мені на очі. На черговій прес-конференції Патріарха Філарета, яку довелося мені вести, я встав і розповів про кричущий факт того, що державний чиновник та «офіцер певних спецслужб» не має права оперувати суб’єктивними термінами, не передбаченими законодавством. Після того розгорівся великий скандал, із Банкової новоспеченому «каноністу» надавали по шапці, кажуть, навіть притримали з черговим званням.

 

Читайте також: Поставтокефалія


Уже за президента Ющенка мій релігієзнавець у погонах дослужився до генерала армії, грав роль великого спеціаліста в галузі «розвідки з території» (чим смішив колег, які знали його справжні функції та можливості). Він балотувався в президенти України, а тепер збирає малочисельні мітинги та проводить химерні форуми, грає роль палкого опозиціонера.  


До чого я все це веду? Буду, можливо, непопулярним. По-перше, журналісти не можуть мати індульгенцію від спецслужб, особливо в умовах війни. Не секрет, що більшість російських представників медіа, які працюють в Україні, крім того, що є пропагандистами ворожої держави, ще й ведуть розвідувальну діяльність. По-друге, спецслужби можуть і повинні відстежувати можливий вплив іноземних структур на журналістське середовище, але відбуватися все має в межах закону та на високопрофесійному, а не аматорському рівні. Адже журналістське середовище є інтелектуальним, і на це треба зважати. 

Новини RedTram

Loading...