Станіслав Козлюк

«Шо таке стратєгія?»

22 Вересня 2018
«Коля, шо таке стратєгія?» — задумливо, тремтячим голосом питає професор в аудиторії, забитій журналістами.

Хоча насправді він розповідає нам історії про своє буремне навчання на військового в часи СРСР. Чоловік годину намагається пояснити медійникам, що таке «військове мистецтво» але, здається, заплутується ще більше у своїх висновках. Він скаче з думки на думку. Розповідає про американських військових, яких нібито перевдягли у форму РСЧА й змусили діяти за теоретичними розробками геніальних російських полководців. За міркуваннями викладача, це перетворило американський військовий підрозділ на непереможних надлюдей. Врешті, у своїх роздумах лектор договорюється до того, що ОБСЄ та «Червоний Хрест» на Донбасі є миротворцями. Журналісти обурено гудуть.


І то лише частина спеціального навчання для медійників, які хочуть працювати на лінії фронту на Донбасі. Ідейним натхненником та організатором процесу є Міністерство оборони. На все про все дається два дні. Усі, хто пройшов такі курси, дістають право працювати на передовій. І зелену акредитаційну картку на додачу. Першого дня треба прослухати курс лекцій. Тут і розповіді про сектор безпеки та оборони, і ознайомлення з родами військ, і юридична складова роботи журналістів на війні, і нюанси взаємодії оборонного відомства з представниками медіа. Другий день — практичні заняття на полігоні: тактична медицина, мінна безпека, екскурсія до навчального взводного опорного пункту (ВОП). У результаті журналісти мають хоч приблизно уявляти, куди вони їдуть, як працює українська армія та що робити, коли запахне смаленим. На папері все видається непоганим, але реальність брутальна.

Фактично акредитацію зеленого кольору для роботи на передовій може отримати будь-хто, в кого є журналістське посвідчення: професіонал, який на війні з 2014-го, випускник вишу, який тільки починає працювати, журналіст-пенсіонер, що вирішив згадати молодість, «турист», якому просто кортить поїхати на війну, бо «це ж круто»


Хоча для Міністерства оборони це були не перші курси, здається, відомство досі не знайшло єдиної програми, за якою можна навчати журналістів. Бо від тренінгів до тренінгів змінюються і спікери, і сам розклад занять. І, судячи з досвіду колег, чи не щоразу в мозок присутніх намагаються вкласти або дуже специфічні знання (наприклад, як писати телеграми згідно з військовими нормами), або інформаційний шум — розповіді про необхідність правильно трактувати термін «військове мистецтво» досі не дають спати ночами. Якщо продовжувати тему лекцій, є й добрі приклади. Скажімо, спроби пояснити журналістам, які далекі від військової тематики, структуру української армії. Бонус — трохи військової історії часів незалежної України та пояснення тактичної ситуації в регіоні: військові угруповання Росії, що їм може протиставити Україна, як можуть реагувати країни — члени НАТО. Для загального розвитку та розуміння ситуації — те, що треба.


Заняття на полігоні — окрема тема. Військові розповідають про тактмед, мінну безпеку й правила роботи на передовій. На кожне питання відведено приблизно по годині. Як наслідок — конструктиву небагато. Щодо мінної безпеки все більш-менш зрозуміло: не твоє — не чіпай, не тягни з війни додому незрозумілі речі, не вештайся лісами, не заходь у покинуті будинки й узагалі не думай, що ти там найрозумніший. Але з іншими темами біда. Тактична медицина за годину викликає нервовий сміх. Ну бо ж неможливо за відведений проміжок часу розповісти все: і про зони безпеки в районі бойових дій, і про правила поведінки в цих зонах, і про домедичну допомогу, і про евакуацію себе та колег. Навіть більше, і кількох годин на це не вистачить. Свого часу на одному з п’ятиденних тренінгів парамедики та військові скаржилися, що не встигають якісно розповісти про всі робочі нюанси за кілька днів.

 

Читайте також: Стратегії з минулого


Власне, коли в Міноборони тільки народилася така ініціатива, — якось упорядкувати рух журналістів на фронті, — частина медійників була проти. Мовляв, ідея з навчанням і відсіюванням ненавчених не спрацює. Хоча бажання Міноборони було цілком логічним, адже з початком війни на Донбасі воно спільно із СБУ встигло роздати журналістські акредитації всім охочим: і журналістам, і тим, хто на них віддалено схожий. Нова бюрократична процедура мала цю проблему вирішити. Плюс безплатне навчання роботи в зоні бойових дій для журналістів. Що маємо в результаті? Робота медійників там досі залежить від особистих знайомств із військовими та їх керівництвом. Якщо журналіста не захочуть бачити на позиціях, вигадають купу причин. І якщо він матиме зелену картку, замість бюрократичних перешкод можуть знайти вигадливіші: працює снайпер, були обстріли, ходить ворожа диверсійно-розвідувальна група абощо.

 

Коли ж командування не проти журналістів і знає їх давно, то й проблем не виникатиме. Не вирішено також питання з відсівом медійників. Адже, щоб когось відфільтрувати, треба було б уводити щось на кшталт випуск­ного екзамену (але не за результатами навчання впродовж двох днів). А це вже, у теорії звісно ж, спроби обмежити дії журналістів. Фактично акредитацію зеленого кольору для роботи на передовій може отримати будь-хто, в кого є журналістське посвідчення: професіонал, який на війні з 2014-го, випускник вишу, який тільки починає працювати, журналіст-пенсіонер, що вирішив згадати молодість, «турист», якому просто кортить поїхати на війну, бо «це ж круто». Щодо навчання, то цікаво, що може для себе винести людина за три години на полігоні. Або в аудиторії з лектором, який вірить у речі, дуже дотичні до теорії змови, і раз у раз повторює: «Коля, шо таке стратєгія?».

Новини RedTram

Loading...