ОНУХ

Крихти життя

16 Вересня 2018
Кінець канікул, початок вересня. Відколи я здобув освіту, а це було майже 40 років тому, відчуття канікул майже цілковито розмилося.

Поверталося за часів, коли моя донька росла, ходила до школи, навчалася, але це було цілком інше відчуття, ніж тоді, коли я сам був на канікулах. Довгі, дво- чи навіть тримісячні канікули з їхнім неспішним ритмом зринають у спогадах, але втратили свою виразність, відпливли кудись у минувшину.


Учора в Торонто був найтепліший за 75 років день, +34 ºС і та нестерпна вологість, через яку здається, ніби температура була всі 40. Радіо інформує, що не слід виходити надвір без потреби. Лишається пересування в автомобілі з кондиціонером із пункту А до пункту Б. У торговельних центрах із кондиціонованим повітрям шукають полегкості купки старших людей, а то й молоді.

 

Читайте також: Цивілізаційна місія і я


Увечері в охолодженому кондиціонером помешканні ми з дружиною сіли перед екраном, на якому вже зі старовинного проектора Kodak Carousel переглядали діапозитиви. Найдавніші знято приблизно в середині 1970-х, а найпізніші ― це запис моєї першої подорожі до Києва та Львова наприкінці літа 1991-го. Майже 30 років чудовий Kodak Carousel і коробки з діапозитивами чекали на своє нове відкриття в комірчині під сходами.


Епоха палкого фотографування почалася для мене в Ліцеї образотворчих мистецтв на початку 1970-х і набула інтенсивності під час навчання в Академії красних мистецтв. Фотографування на діапозитивах і творення мультимедійних слайдових проекцій стали для мене чи не найважливішим засобом художньої експресії. Згодом я взявся за мистецтво перформансу, а слайдам була відведена банальна роль документування моїх дій.
Дістати із закамарків під сходами проектор і коробки з діапозитивами спало на думку дружині. Отже, Мірка вирішила переглянути нагромаджені діапозитиви, вибрати найцікавіші й оцифрувати їх, повернувши завдяки цьому їм життя. Я підозрював, що своє друге, оцифроване життя слайди мають провести у Facebook або Instagram, чекаючи на уподобання «друзів».

 

Діапозитив був аристократом фотографічного формату. З доброго проектора зображення могло досягти дуже великого, та ще й якісного збільшення, приблизно такого, як із кінопроектора. Добре спроектована слайдова проекція — це як фільм у пігулці


Під час перегляду давніх діапозитивів у мене в голові з’явилася думка, що я бачу «крихти минулого життя». Того, що було дане мені й що мені вдалося зареєструвати або зареєстрував хтось інший, а я тільки німий і нерухомий герой кадру. У ті часи в аматорській фотографії використовували чорно-білу негативну плівку, а потім друкували зняті зображення на фотопапері. Звичайно, то були невеликі фотографії формату 9×13, 10×15, 13×18, 15×21 або 18×24 см. Найбільший формат — 50×60 см. Діапозитив був аристократом фотографічного формату. З доброго проектора зображення могло досягти дуже великого, та ще й якісного збільшення, приблизно такого, як із кінопроектора. Добре спроектована слайдова проекція ― це як фільм у пігулці. Фотографуючи на діапозитиви, я надовго замислювався, перш ніж натискав спуск затвора. Добра діапозитивна плівка дорого коштувала, а в одній касеті було лише 36 кадрів. Це змушувало бути уважним до того, що має опинитися в кадрі, а що назавжди лишитися поза ним. Минули роки, і я, переглядаючи свою колекцію слайдів, побачив між ними кадри, які видаються випадковими. Може, це тільки тому, що час позбавив мене відчуття контексту хвилини, коли я спускав затвор фотоапарата.


Я бачу кадри з моєї першої подорожі до Німеччини та Італії, але там марно шукати архітектурних пам’яток, зате є автостради, бензоколонки, швидкісні автомобілі, квартали розваг із миготливими вогнями і навіть окрема фотографія якогось McDonald’s. Усе те, чого в нас не було, а для молодих було символом західного добробуту.


Я дуже люблю слайди, на яких знімав свою тільки-но народжену доньку, діапозитиви, які документують її зростання протягом кількох перших років життя. Такі-от крихти життя, спіймані об’єктивом фотоапарата.

 

Читайте також: Митець-суперзірка


Діапозитиви, які документують мої перформанси, звичайно робив професійний фотограф, який намагався зловити в моєму творі найістотніше. Інколи це навіть удавалося. Сьогодні, показуючи той архівний матеріал, я буду змушений забезпечити його коментарем, щоб можна було бодай трохи зрозуміти мій задум.


Натомість не потребує коментаря відомий фільм «Крихти життя» («Les choses de la vie») режисера Клода Соте з Ромі Шнайдер і Мішелем Пікколі в головних ролях. «Крихти життя» ― це витончене французьке кіно, вправне поєднання психологічного фільму з мелодрамою. Цілком так, як трапляється в нашому житті, хоча це не завжди вправне поєднання мелодрами з драмою.


Фільм випущено 1970 року, а отже, за часів, коли я відкривав фотографію й кіно, близькі мені художні засоби. Я вже не пам’ятаю його сюжету, але в моїй пам’яті лишилися Ромі Шнайдер, Мішель Пікколі та, що, мабуть, найважливіше, кіномонтаж, який тоді не мав собі рівні в європейському кіно. Цікаво, що той монтаж мав у собі щось від оповіді за допомогою діапозитивів, тих «крихт життя», з яких глядач складає мозаїку, яка у фіналі виявляється тільки одним із можливих прочитань розрахунку з минулим.


Яким буде майбутнє моїх оцифрованих слайдів, що у своєму першому житті існували на великому екрані, висвітлені з легендарного нині проектора Kodak Carousel? Тепер історичні кадри будуть обмежені розміром монітора комп’ютера, а може, навіть екрана смартфона, де будуть змушені боротися за існування з тисячами селфі, тими навіть не крихтами життя, а дрібнесеньким пилом, підвішеним у позачасовій цифровій хмарці.

Новини RedTram

Loading...