Єлизавета Гончарова

Незручні

9 Серпня 2018
Активні люди незручні. Майже нікому, якщо придивитися ближче. Але понад усе вони дратують людей системи. Неважливо, охорони здоров’я, культури, освіти чи оборони.

 Ми гучно міняємо закони, щось реформуємо та демократизуємо, але все залишається на своїх місцях: бажання простих громадян долучатися до змін у більшості випадків викликає в державних службовців злість, обурення та ненависть. Я написала б щось про психологічні аспекти складності зміни світогляду, але на практиці все простіше: активні люди просто заважають красти, задовольняти особисті інтереси, зміцнювати вертикалі та горизонталі.  

 

За логікою здорової людини поява в окремій громаді небайдужих громадян, що звертають увагу на проблемні питання та намагаються шукати рішення, — мегапозитивний момент. Засоби, алгоритми та навіть кінцевий результат не такі важливі, як це цінне бажання бути свідомим та активним громадянином. Із механізмами можна працювати, вчити, змінювати, а ось із байдужістю точно нічого не вдієш. Тому активні люди — це певне надбання громади й країни. Але ні, найзатятіші вороги чиновника різного масштабу не пофігісти, які пройдуть повз злочин, не допоможуть людині, спостерігатимуть за неподобством, а активні й тому незручні люди. Бо тут є своя логіка, і це логіка зовсім не здорового суспільства.   

 

Читайте також: Сергій Стерненко: «Небайдужі громадяни тягнуть на собі величезний шмат роботи, яку повинні виконувати державні органи»

 

Нещодавній гучний скандал, що розгорівся під час обрання Громадської ради при Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, засвідчив: громадянська активність переселенців, яка була розбурхана війною, стає такою помітною, що вже треба підключати «важку артилерію» для нейтралізації особливо «буйних». Не обговорюючи якості тих, кого обрали, і тих, кого залишили за дверима, на цьому прикладі можна просто констатувати: на сьогодні механізм, де впливати можуть тільки обрані (дуже часто правильні й зручні), перетворюється з демократичного інструменту на інструмент боротьби з тими, хто намагається контролювати (вказувати на помилки та навіть злочини). І, зрозуміло, тема Донбасу сьогодні дуже «грошова», тому боротьба з прозорістю триває на всіх фронтах.

 

Бо інший дієвий інструмент боротьби з активністю — навмисна таємність. Для охорони цілісності системи та окремих її складових у нас традиційно зберігається маніакальний культ закритості. Коли в ЗМІ з’являються повідомлення про злочини проти дітей — вихованців державних закладів, натовп обурюється: куди дивилися, чому таке можливо, щоб людей били, ображали, продавали у фактичне рабство, навіть ґвалтували? А скажіть, хто мав на це дивитися? Профільні чиновники, які в реальності нашої держави пов’язані один з одним круговою порукою? Чи «правильна» громадськість, якій на свята показують чисто одягнутих дітей, що читають вірші? Досі пам’ятаю, як мало не вчаділа від свіжої фарби, коли разом з організацією інвалідів приїхала в один з інтернатів для хворих людей: напередодні заздалегідь анонсованого візиту в кімнатах для прикутих до ліжка було зроблено поверхневий ремонт. Звичайно, самих людей на час його проведення ніхто й не думав переселяти. Як вони пережили це жахіття, страшно подумати. Також з особистого досвіду знаю, що потрапити в такі заклади (школи-інтернати, дитячі будинки, спеціалізовані заклади для людей похилого віку чи будинки для людей з інвалідністю) важче, ніж у тюрму. Навіть якщо ти маєш посвідчення журналіста чи є членом громадської організації й знаєш усі закони та правила про охорону приватності. І йдеться не про пусту цікавість анонімного індивіда, що нудьгує без гострих вражень, а про бажання допомоги чи висвітлення проблем людьми, які виявляють соціальну активність за цією темою. Оприлюдни хоч трохи несхвальний матеріал чи відгук, винеси на загал історію, де потрібен порятунок, поцікався, чи справедливо розділена гуманітарна допомога, — і двері цього закладу (а інколи й решти в межах досяжності), найймовірніше, будуть для тебе назавжди зачинені. Звичайно, під приводом безпеки та спокою вихованців. Ось так ми разом із водою виплескуємо і немовля, роблячи з державних закладів територію тотальної несвободи та свавілля. Що ще раз доводить: існування цих закладів у тому вигляді, які вони є на сьогодні, — суцільне зло та спадщина тоталітаризму.

 

Читайте також: Добровільна відбудова. Один день з життя громадського сектору на Луганщині

 

Якщо розглядати питання в площині виявів активності як протистояння системі, стає зрозуміло, чому так здетонувала нещодавно тема «узаконення» військового волонтерства. Важко заперечувати тезу, що під час війни цивільні люди не повинні перебувати на лінії фронту з міркувань безпеки та військової таємниці. Та й час, коли через усю країну на передову везли бусики з картоплею чи питною водою, вже минув. Але реальність така, що на лінії фронту й без волонтерів перебуває купа цивільного народу, бо подекуди окопи містяться посеред городу з кабачками. Чим ці люди принципово відрізняються від волонтерів? Та й кричати про фейкові та реальні «зради» на весь світ можна й зовсім не виїжджаючи на передову, було б бажання. Але тенденції дуже нагадують звичний алгоритм усунення громадськості від контролю чи допомоги. Тому в багатьох активних людей і з’явилися причини припускати, що за цим стоїть створення механізму жорсткого впливу на волонтерів — від перепису та зберігання особистих даних, що небезпечно, особливо для представників прифронтових районів, до можливості обмеження та фільтрування спілкування «неблагонадійних», покарання занадто активних. І межа в цьому питанні така тонка, що часу та сил для обговорення точно не треба шкодувати.

Новини RedTram

Loading...