ОНУХ

Сила, престиж, елегантність

13 Серпня 2018
Є багато теорій стосовно обставин винаходу краватки.

Дехто стверджує, ніби ще в III столітті до н. е. китайські вояки одягали «подібні до краватки» хустки. Інші називають її творцями стародавніх римлян. Згідно з третьою версією найближчі до сучасних краватки з’явилися тільки в період Тридцятилітньої війни, коли на підтримку французької армії прийшли полки хорватської кавалерії з барвистими хустками. Людовік XIV, французький монарх, а заодно великий любитель моди, був у захваті від шовкових хусток, пов’язаних навколо шиї вояків, і наказав запровадити цей елемент гардероба у французьких салонах, давши йому назву cravate, похідну від слова Croate («хорват»).


Але від хустки, пов’язаної навколо шиї, до сучасної краватки була ще довга дорога. Із часом мінялися її форма, довжина, колір і вузли.


Великий перелом в історії краватки стався на початку XIX століття, коли англійські денді стверджували, що про репутацію справжнього джентльмена свідчить не те, у що він одягнений, а те, як одягнений. Так народився фуляр. Спершу то був шматочок білого мусліну, складеного у вузький поясок, який в’язали навколо шиї і скріплювали ззаду шпилькою.

 

Читайте також: Виборчі роздуми політичного безхатька


Разом із новими, щоразу складнішими способами зав’язування фулярів з’явилися підручники, які допомагали опанувати ту важку науку. Справжнім бестселером виявилася книжка Еміля-Марка де Сент-Ілера зі вступом, написаним самим Оноре де Бальзаком. Цей твір, перевиданий кільканадцять разів, був вичерпним компендіумом знань про прикрашання чоловічих сорочок, там подано 32 способи зав’язування фулярів. У наступній книжці, виданій уже 1830 року, подано аж 72 вузли, які були різними варіантами звичайного вузла або банта й різнилися між собою хіба що дрібненькими деталями.


1880 року члени човнярського клубу Exeter College з Окс­фордського університету почали накидати на шию пояски зі своїх бриликів і зав’язувати їх на один простий вузол. А коли замовили в кравця краватки в барвах клубу, започаткували нову краваткову моду серед англійських шкіл та університетів. Сьогодні ту моду називають традицією.


Сучасну модель краватки створила конкретна людина, її прізвище відоме. Це був ньюйорківець Джессі Ланґсдорф, який 1926-го запатентував спосіб шиття краватки з навскіс покладеної тканини. Винахід Ланґсдорфа має патент, і його й тепер застосовують найкращі виробники краваток.

Краватка змінюється водночас із модою. Пов’язана різними способами, вона то ширша, то вужча, то довша, а інколи дуже коротка, більш або менш барвиста й більш або менш візерунчаста. І все ж таки це обов’язкова ознака елегантного чоловіка


Відтоді техніка шиття майже не змінилася. Натомість мода впливала на ширину, довжину, вузол і нижній край краватки. До 1950-х років у деяких країнах, де «будували комунізм», краватки вважали буржуазним пережитком, а одягання їх трактували як провокацію. У тогочасній Польщі, де я ріс, вони стали символом політично хибної субкультури бікінярів (що попервах одягали краватки із зображенням атомного вибуху на атолі Бікіні), які були аналогом американських бітників. Краватка, яку носили на розтяжній гумі, своїми крикливими кольорами мала привертати увагу перехожих, шокувати їх.


Коли мені було десять років, мій батько, елегантний чоловік трохи консервативного стилю, вирішив навчити мене зав’язувати краватку. Він вважав, що це необхідний елемент освіти юнака. Сам полюбляв краватки Ентоні Сінклера з лондонської вулиці Севіл-Роу, відомої кравцями й крамницями чоловічого одягу. Я не знаю, як батько добував ті краватки, але підозрюю, що в цьому процесі брала участь не одна особа. Він зав’язував їх простим вузлом, що й донині є найкласичнішим способом. Я вподобав подвійний вузол, який називають віндзорським. Це вузол для особливих нагод, бо він досить пишний і його мають зав’язувати на комірчику з широко розставленими ріжками, як-от італійський чи віндзорський. Щоб мати добрий вигляд, цей досить важкий вузол повинен спадати між двома рогами комірчика й затуляти найвищий ґудзик сорочки. Небагато моїх однолітків уміли зав’язати краватку, а віндзорським вузлом міг похвалитися тільки я. Як виявилося, це вміння стало дуже потрібним у моєму житті, хоча не для мене самого.

 

Читайте також: Щоб ти жив за цікавих часів!


Мій вітчим Мар’ян був вишуканим чоловіком та ще й любив показувати ту вишуканість. Він багато років працював директором великої фабрики споживчих товарів, яка готувала джеми, повидла, варення, соки, компоти і «хіт» робітничого класу — дешеве фруктове вино, яке в народі називали яблучним, або просто «ябол». За часів похмурого й грубого «реального соціалізму» вітчим вирізнявся елегантними, добре скроєними костюмами й дорогими краватками, які отримував пачками від свого кузена, нью-йоркського адвоката. Проте він мав одну таємницю: не вмів зав’язувати своїх шовкових краваток.


Несподівано для себе я став причетним до його напрочуд добре зав’язаних віндзорським вузлом краваток. Навіть коли Мар’ян уже вийшов на пенсію, а я жив у Торонто, під час кожних відвідин старої батьківщини мене завжди чекало кілька гарних краваток, які треба зав’язати. Краватка змінюється водночас із модою. Пов’язана різними способами, вона то ширша, то вужча, то довша, а інколи дуже коротка, більш або менш барвиста й більш або менш візерунчаста. І все ж таки це обов’язкова ознака елегантного чоловіка.


Попри те що я опанував мистецтво зав’язування краваток, попри те що в моїй шафі висить кількадесят краваток і метеликів, одягаю їх дуже рідко. Колись як дипломат на посаді я мав це робити, бо були обов’язкові вимоги до одягу, але втікав від краватки, коли тільки міг, а роль візитки елегантного чоловіка стала відігравати шовкова хусточка в бутоньєрці піджака, яку поляки називають пошеткою (від фр. pochette — хусточка). Як можна здогадатися, ці хусточки можуть мати сотні візерунків та кольорів. І способів складати їх теж немало, але то вже тема для іншої розмови.

Новини RedTram

Loading...