Тарас Лютий

Музика як творення віртуальних світів

2 Серпня 2018
Дослідникам популярної музики вряди-годи не дає спокою одна ваговита проблема: чи маємо ми визискувати музику, наприклад використовувати її як засіб для піднесення настрою та спосіб швидкого марнування часу. А чи навпаки: може, мусить таки йтися про поприще глибокого естетичного почування?

Девід Гесмондал, професор медіа-індустрії з Лідса, якраз і присвятив відповіді на це питання свою розвідку «Чому музика важлива» (2013). Він характеризує досліджувану сферу як систему культурних практик і називає модусом комунікації в межах індивідуального та колективного досвіду, що викликає проникливе відчування причетності до чогось справжнього. А якщо вести мову виключно про популярну музику, то на передній план виходить навіть не так гра на інструментах, як передовсім пісенна складова, коли емоція граничить зі словом (наративом).
Автор помічає, що в межах культурної самореалізації вельми показовими є інтелектуальні зусилля слухача. Тоді як у повсякденному житті музику слухають для поліпшення настрою, відпочинку, наснаги тощо. Та хто врешті-решт установив, що її сприйняття хоча б на рівні тіла є доконечно регресивним? Адже саме на цьому рівні ми немовбито повертаємося до карнавального танцю, де тіло тільки поглиблює нашу власну енергетичну взаємодію із собою, коли ми поступово втрачаємо самість, але знову її віднаходимо. Чи ж музика просто допомагає соціалізуватися у відповідній сприятливій атмосфері? У всякому разі потрібно визнати: музика водночас створює ситуацію виходу з буттєвої рівноваги й так само допомагає наново її відновити. Коли вона внівець поглинає тебе — це не обов’язково дещо небезпечне, воно може бути й сповна приязним. Отже, музика не завжди передбачає рефлексію.

 

Читайте також: Як протидіяти суспільству видовищ?


Одначе, на переконання Теодора-Візенґрунда Адорно, популярна музика непомірно приближена до регресивного (нерозважливого) слухання, бо сповнена кліше та повторень, а від цього чимдалі робиться занадто інфантильною. Крім того, ідеться про те, що легке для сприймання її виконання використовується в рекламі або роз’ятрює рани нещасливого кохання й безперестанно живиться танцювальними ритмами, лише під’юджуючи сексуальний потяг. Таким чином, перетворює людське тіло на об’єкт споживання в прагненні нав’язати будь-кому позиції домінування чи підкорення. Це пишномовно проглядається у відеокліпах. Достатньо нехай і ненадовго увімкнути абиякий музичний канал, де й без того текстуально необтяжливий аудіальний ряд підкріплюється символізмом примітивних сексуальних технік.

 

For the music is your special friend
Dance on fire as it intends
Music is your only friend
Until the end
When the Music’s Over, The Doors

 


Але ми зовсім не дивуємося, коли Гесмондал визначає позицію Адорно як непомірно елітистську. На його закиди він знаходить свої аргументи. Скажімо, повторюваність є вирішальним актом довербальної та довізуальної комунікації. Так, у «Потойбіч принципу задоволення» (1920) Зіґмунд Фройд описує гру свого внука, який поперемінно відштовхує прив’язану на візку іграшку, щоби потім знову-таки притягнути її до себе за поворозку. Тож грайливу дитячість годі вважати чимось однозначно негативним, адже вона відіграє грандіозну роль у становленні людини.
Варто додати, що автономія особистості була неабияк важлива й для жанрів, які з’явилися по Другій світовій війні та мали колосальну здатність увиразнювати свободу, протистояти ідеологіям або порожній сентиментальності, як-от джаз, рок, соул тощо. Щоправда, не варто забувати, що, попри могутню нонконформістську складову, така музика не раз перетворювалася на джерело гедонізму й нарцисизму, а на додачу зберігала перспективу до комерціалізації. Бо ж навіть такі напрями сучасності, як інді й альтернатива, не можуть похвалитися цілковитою незалежністю від музичного бізнесу.

 

Читайте також: Популярна музика та рок-культура


Виявляється, що музика становить специфічну модель, за допомогою якої можна вивчати людські смаки чи вимірювати межі дозволеного. Хай би яким противним був спів, приміром, такими примітивними чи ненависницькими нерідко бувають співаночки футбольних фанатів, але дехто хотів би не просто потрапити в стихію цього співу, а регулярно переживати ті зворушливі миті. Бо спільний спів об’єднує. Схожий приклад Гесмондал спостерігає й у караоке. Тут ми так само маємо справу зі стандартизованою та механізованою масовою культурою. І лише той, хто таки насмілиться заспівати, зможе дістати досвід одностайності та немало дізнатися про свої можливості.


Музиці не відмовиш у здатності творити паралельні світи. Так, вона дає змогу породжувати цілі міфології, незалежно від того, йдеться про місця чи епохи. Бо існують музичні міфології Відня 1780–1790-х, Нового Орлеана 1910–1920-х, Сан-Франциско 1960-х, Сіетла та Манчестера в період розквіту альтернативної музики тощо.


Всякчас музика ставала рушієм формування ідентичностей. Що й казати, правдоподібно, без неї ми ніколи не відбулися б як особистості. Чи не тому вона й надалі кличе займатися нею, попри переповненість ринку відбірними професіоналами. Усе це сприяє переродженню самої музики, зумовлює залучення до неї новітніх технологій і перегляд прав власності, збільшує її вплив на політику. Важливо тільки навчитися надалі не перетворювати її на засіб постійної експлуатації та джерело ситуативного настрою.

Новини RedTram

Loading...